Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

зготувати обід, а старшому помічникові кухаря — допомогти їм. Ми привезли на берег шість кусків воловини й чотири куски свинини з корабельних харчових запасів, чашу для пуншу та матеріали, щоб наповнити її. Крім того, я дав їм десять пляшок французького кларету і десять пляшок англійського пива, бо цих напоїв ні іспанці, ні англійці не куштували вже багато років; вони, мабуть, були надзвичайно задоволені ними.

Кухарі засмажили ще п’ятьох козенят, доданих іспанцями до нашого бенкету. Трьох із них ми послали на корабель, щоб матроси могли так само поласувати свіжим м’ясом з берега, як ми — солониною з судна.

Після бенкету, де ми провели час дуже весело, я сам розпакував свій вантаж, щоб не було суперечок під час розподілу, і показав, що добра вистачить для всіх і що все буде поділено. Спочатку я поділив полотно так, щоб кожному вистачило на чотири сорочки; потім, на прохання іспанців, я додав їм іще на дві. Вони почували себе в них дуже добре, бо, можна сказати, давно забули, як і для чого їх носять.

Тонкі англійські тканини, про які я вже згадував, я поділив так, щоб кожному вистачило на легке й широке вбрання на зразок сюртука, що, як я гадав, було найкращим для жаркої пори року; я наказав, коли воно зноситься, робити нове, скільки треба. Так само й з легкими пантофлями, черевиками, панчохами, рукавичками тощо.

Не можна описати радості та вдоволення, виявлених цими бідолахами, коли вони побачили, як я дбав про них та як добре устаткував їх. Вони казали, що я був для них немов батьком; що, маючи такого порадника в цій далекій країні, їм легше буде забути про свою безпорадність у цьому нещасному місці. Всі вони охоче дали мені слово не покидати острова без моєї згоди на це.

Потім я представив їм людей, яких я привіз із собою, зокрема кравця, коваля та двох теслярів — дуже потрібних їм ремісників — а найголовніше, мого власного майстра на всі руки, найкориснішого з усіх. Кравець, доводячи їм свою вправність, зараз же взявся до роботи і, з мого дозволу, пошив кожному по сорочці. Далі він зробив ще краще: навчив жінок не тільки шити, строчити й орудувати голкою, а й узяв їх до себе допомагати шити сорочки для їх чоловіків та для решти поселенців.

Щодо теслярів, то можна й не згадувати про те, які були вони корисні. Вони розібрали на куски мої бридкі й незграбні меблі і зробили з них добрі, вигідні столи, стільці, ліжка, шафи, буфети, полиці та всілякі інші потрібні речі.

Щоб показати їм, як природа відразу виховує майстрів, я повів теслярів подивитись на хижку-кошик, як я її звав, Віля Аткінса, і вони признались обидва, що ніколи не бачили ні такої природної вигадливості, ні такого правильного та майстерного будування, принаймні, в цьому роді. Один із них, оглянувши хату й подумавши трохи, звернувся до мене:

— Я певен, — сказав він, — що вашим людям ми ні до чого; вам треба лише дати їм інструменти.

Тоді я розпакував усі свої запаси інструментів і дав кожному заступ, лопату та граблі (бо в них не було ні борін, ні плугів), а кожній окремій оселі — лом, кайло, теслярську сокиру та пилку, вказавши, що, коли що-небудь із цих інструментів зламається або попсується, його треба без суперечок замінити новим із загального запасу, який я лишаю їм.

Цвяхи, скоби, петлі, крюки, долота, ножі, ножиці і всякі інші інструменти та залізні вироби мусили видаватися в міру потреби в необмеженій кількості, бо ніхто ж не братиме більше, ніж потрібно, і хіба що дурень буде витрачати або нищити їх невідомо для чого. Для коваля я залишив дві тонни необробленого заліза.

Запас пороху та зброї, який я привіз їм, був такий великий, що поселенці мусили тільки радіти, бо вони могли тепер виходити з дому, як це робив я, з мушкетом на кожному плечі і мали змогу битися з тисячею дикунів, зайнявши хоч трохи кращу, ніж ті, позицію — цього вони теж при нагоді не проявили б.

Я привіз з собою на берег того юнака, чия мати померла з голоду, та служницю. Це була розсудлива, добре вихована, релігійна молода жінка, і поводилася вона так скромно, що кожен старався сказати їй добре слово. Їй справді важко жилося з нами, бо на кораблі, крім неї, не було жодної жінки, але вона зносила це дуже терпляче. Трохи згодом, побачивши, що життя на острові впорядковується та стає на шлях процвітання, і зваживши, що у них немає ні справ, ні знайомих в Ост-Індії, що їм немає ніякої рації пускатись у таку далеку подорож, обоє вони попросили в мене дозволу залишитись на острові і ввійти до моєї, як вони висловились, сім’ї.

Я охоче погодився на це, їм відвели невеличкий клаптик землі, де вони поставили три намети чи хижки, обгороджені палісадниками, як у Аткінса, чия плантація межувала з їх ділянкою. Їх намети були розплановані так, що кожен із них мав окреме приміщення, а крім того, там була ще центральна частина, подібна до великого складу, де вони їли та пили і складали все своє добро. Інші два англійці теж перенесли туди свої оселі, і таким чином на острові було тепер три колонії: перша колонія — іспанці з старим П’ятницею та першими слугами, в моєму старому житлі під горбком; це була, так би мовити, столиця. Вони дуже поширили й збільшили свої будівлі під горбком та навколо нього і мали чудово сховане, а разом і просторе житло. Ніде в світі не було такого маленького лісного, так добре прихованого міста, і я певен, що коли б тисяча чоловік цілий місяць блукали по острову, не знаючи, що тут щось є і не шукаючи нічого, то вони ніколи б нічого не знайшли. Дерева стояли так щільно і так переплітались гілками, що тільки зрубавши їх, можна було відкрити це місце, а вхід та вихід звідти вели крізь дві вузькі відтулини, знайти які було нелегко. Один із проходів був коло самої річки, на березі бухти, а від нього до житла було ще понад двісті ярдів: другий — через дві драбини, як я вже описав раніше. На вершку горбка теж був у них великий ліс, густо насаджений, з акр завбільшки, що зріс дуже швидко; він ховав колонію від чужого ока і мав тільки