Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Не шкода. Бажаю тобі, Вова, менше двійок у новому році, закінчити школу, вступити до інституту й реалізувати усе, що намислив. Бабусі твоїй здоров'я, - випалила я на одному подисі, боячись видати своє хвилювання.

—    А вам, Софія Костянтинівно, нарешті зрозуміти, що ви мене любите, - убивав своєю прямолінійністю.

—    Я розумію, Вова. Люблю. Що ж тут такого?

—    Ні, не так, як ви мені заливаєте, по-справжньому. Святкуйте Новий рік. Він для вас буде зірковим, я вам це обіцяю. 

І я повірила Вовчиним словам. Повірила у його обіцянки, немов це не Вовка сказав, а сам Дід Мороз. А потім, після того, як минула ейфорія, мені довелося обдзвонити  усіх учнів мого класу, щоб виправити брехню, адресовану Вовці. Виявилося, це так приємно – вітати й отримувати  вітання такими великими порціями.

 А далі я повернулася до столу й традиційно зіграла роль снігуроньки, роздавши подарунки усім рідним. Тато допомагав. Заснули, як завжди, пізно, бо надовго залипли перед екраном телевізора, переглядаючи концерт з новорічними передачами. На ранок мене розбудила Свєтка, вся така щаслива й збентежена:

—    Сонечка, вставай, там таке, тобі треба це побачити, - і потягла мене напівзаспану в піжамі розпатлану до вікна. А там за вікном стояв  сніговик з  блакитним відерцем на голові й з квіточками у руках-гілочках. На відрі було написано «З Новим роком, Соня!». Біля сніговика  водив хороводи  Дід Мороз.

—    Це так Діма тебе вітає, напевно. Кумедний хлопець, - говорила Свєтка, а я уважно стежила за рухами й все  ясніше розуміла, що Дід Мороз – не Діма. Нашвидкуруч зібралася, накинула на плечі шубку й вискочила на вулицю. Варто мені було підійти до Діда Мороза ближче, як сумніви розвіялися – то був не Діма.

—    Ти що твориш, Вова? – звернулася я до смутьяна. – Тобі цирку в Києві мало, то вирішив сюди на гастролі приїхати? 

—    Це не гастролі, Соня. Просто привітання. Правда, симпотний сніговик вийшов? – і посмішка на все обличчя. Під бородою все одно видно. Бачу ж, що змерз, певно, пів ночі сніговика того ліпив, на бороді  паморозь, але виду не подає. Я вже збиралася тягти свого юного ухажора додому, на ходу придумуючи легенду для батьків, як побачила, що брат Владік разом із дружиною і  моїм племінником збираються їхати додому, пакуючи речі в автомобіль. Я швидко підсуєтилася й запакувала до автівки  ще й Діда Мороза.

Свєтка мовчки лише дивилася на Вовку, переодягненого в Діда Мороза, племінник від щастя, що до них їде справжній Дід Мороз, рота не закривав, тараторив, що він хоче, щоб йому подарували. Брат лукаво посміхався, бо здогадався, хто ховається за класичним  новорічним костюмом . Більше того, він запропонував нам з Дідом Морозом поговорити, з’ясувати усі  критичні питання в  гостьовому будиночку, доки Світлана  приготує стіл для святкового сніданку. 

—    Ти залишив  Тамару Гнатівну саму, щоб приїхати сюди  поночі? – накинулася я з приготованими докорами. Вовка знімав  костюм, відкидаючи усі мої претензії повним ігнором.

—    Бабуся знає, що у мене новорічні замовлення на привітання, - от гад, і аргументи має.

—    Я не замовляла привітання, - я теж підібрала потужну претензію.

—    А його замовив я. Сам собі. Теж так можна. А ти зраділа, коли мене побачила, я це відчув. Не сварися. Нічого страшного не трапилося. Просто хотів тебе побачити. Мене ж тут ніхто не бачив. Ну вештається якийсь Дід Мороз. То й що?

—    Побачив? Що ще? Хотів?

—    З ким Новий рік зустрінеш, з тим рік проведеш - народна мудрість, між іншим. Ти така дивна, Соня, чесне слово. Що може хотіти пацан, який по вуха закоханий в жінку? Ото те, що ти подумала, - не встигла я обдумати й перетравити відповідь, як він мене обійняв. З викликом підняла на нього очі. Декілька секунд так і дивилися: він на мене, я на нього.  Дізналася значення виразу «поїдає очима». Це був такий захопливий погляд, немов милувався він якимось дивом дивним. А я ж мала найбільш непрезентабельний вигляд у своєму житті: волосся так толком не розчесала, макіяжу нуль, одягнула, що в руки трапилося, гольф не тією стороною.  Зате серце відбивало шалений пульс точно за сто ударів на хвилину, а Вовка це відчував. Від хвилювання нічого не здатна була вимовити, але в цій ситуації Вовці, певно, й не треба було нічого говорити. ВІн притіг мене до себе й поцілував. Гаряче, смачно. І мені це сподобалося. Мені в ньому усе подобалося.  У нас були усі шанси зайти у цих пестощах максимально далеко, але в двері постукали А потім я почула голос брата:

—    Альо, молодь, там усе готово, йдіть снідати будемо!

Після сніданку Вовка хотів прямувати на вокзал, щоб їхати назад до Києва, але Ванька почав вимагати  подарунка – довелося ліпити моєму творчому учню ще одного сніговика, трохи меншого. Ми усі ( я, Ванька, Свєтка і Владік) йому  в цьому допомагали.  Ванька залишився задоволений настільки, що  попросив  Вовку- Діда Мороза залишатися жити у них.

—     Я подумаю, малий, над твоєю пропозицією. А зараз треба  їхати інших ощасливлювати, - хлопнув своєю долонею маленьку долоню племінника, подякував усім, і Владік відвіз його на вокзал.  Я попросила брата взяти квиток і простежити, щоб сів на електричку. Коли Владік повернувся, не втримався від коментаря:

—    А він мені подобається, цей пацан.

—    Чим? Настирністю?

—    Він тобі не залишає вибору. Вміє юнак добиватися жінки красиво, методично правильно. Якби я свого часу сніговика такого з відерцем зліпив, може б  Свєтка швидше заміж погодилася вийти, - і лукаво зиркнув  на  дружину, яка оторопіло переводила погляд то на мене, то на  Владіка:

—    Ти ж казав він учень, а Соня – класний керівник? Приїхав вітати від класу….

—    Скажем так, особливий учень, ага, сестричка? - підморгнув  мені Владік.

—    Ага, братик, - тепер мені довелося усю мою дику «лав сторі» розказувати  Свєтці. Та слухала пів дня, немов  цікавезний серіал.