Читати книгу - "Меч і хрест"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Що-що? – Марійка навіть знайшла в собі сили обуритися.
– Є лиш земля і небо, день і ніч, штиль і шторм… – байдужливо перелічував він. – І те, що ви називаєте злом, – лише природні закони життя. Хіба чинить зло кішка, з’їдаючи мишу, хіба чинить зло шторм, заковтуючи корабель, і хіба зло – землетрус, який змітає з лиця землі міста?..
– Так, – упевнено підтвердила вона.
– Значить, ваш Бог створив зло, пославши його на Содом і Гоморру?
– Я не знаю.
– Якщо ви не впевнені навіть у тому, чи добро – ваш Бог, про яке добро і зло ви взагалі можете говорити?
– Убивство Рити й дядька Миколи – зло! – фанатично закричала Ковальова. – Килину вбив ти! Її смерть…
– Смерті немає, – спокійно перебив її Прародитель смерті.
– Що ж це у вас, за що не візьмешся, – нічого немає!
– прошипіла вона з гнівливим скреготливим сарказмом і, щойно сказавши, усвідомила безумний парадокс: у цій їхній дивній суперечці вона була здивованим Дияволом, а Диявол – запеклим матеріалістом Бездомним і Берліозом в одній особі!
– Знову ваш Михайло Опанасович… – мовив повагом її диявольський співрозмовник тоном нудьгуючого літературознавця. – Але я вже казав: це не мій улюблений твір. Немає ніякого Диявола, вельмишановна Маріє Володимирівно! – переконано повідомив її Диявол.
– Що? – розкрила рот вона.
– Диявол – це Санта-Клаус, – незадоволено буркнув брюнет.
– Що? – защокало Марійку Ковальову, яка судомно роздумувала: хто з них двох щойно збожеволів?
– Казковий дід, – ввічливо уточнив божевільний Сатана, – чиє обличчя посміхається на всіх різдвяних листівках, вітринах і коробках із подарунками… Він такий популярний, що, здійснюючи обряди на його честь, більшість із вас просто забувають, чий, власне, день народження вони святкують.
– Різдво Христове? – вона вже нічого не розуміла!
– Ви споминали Його рівно двадцять разів, відколи я вас знаю. І не згадали жодного разу.
– Бога? Так хто ж ви, нарешті? – не витримала нерозуміння Марійка. – Вогняний Змій? Воланд? Демон?
– Можете називати мене так, – урвав він мову знудженим жестом руки, – якщо вам буде від цього легше. Демон. Димитрій, Дем’ян, Ян… Я звик. Але я всього лише дух цього Міста. Це, звичайно, не так цікаво, як те, що придумали собі ви, – Вогняний Змій, який обертається на прекрасного юнака, що спокушає юних дів і приносить криваві жертви. Люди не в змозі побачити істину, тому що вона занадто…
– Страшна, – прошепотіла Марійка.
– …занадто нудна, – посміхнувся він без тіні веселощів. – Нудьга – ось головна проблема нинішніх homo Sapiens. Я завжди казав це Килині. Але вона не вірила мені. Вона занадто вірила в людей і не хотіла зрозуміти: вони змінилися, вони вже не здатні сприйняти правду.
– Яку правду? – безнадійно заплуталася вона. – Ти – Батько брехні! Ти погубив Мира. Він написав про тебе! І описав тебе. «Один у трьох особах, і він – обман»!
– Він описав тебе, – стомлено констатував триликий. – Ви так і не зрозуміли, шановна Маріє Володимирівно? Він був упевнений, що Диявол – ви! Три відьми, що допомагали йому. І погубили його!
– О-о-о… – обпала Марійка.
– Ви хочете побачити Диявола? – невесело засміявся брюнет і, розстебнувши темно-синю сорочку, оголив на грудях потертий шкіряний мішечок, майже такий самий, як був у Михайла.
Нічноокий ривком зірвав його з шиї. Поклав на долоню. Ослабив шнурок. І заінтриговано витягнувши шию, Марійка побачила, що нутро шкіряного чотирикутника таїть незрозумілу буру і розсипчасту купку.
– Що це? – спитала вона, вже знаючи відповідь.
– Земля.
– З кладовища, – розуміюче кивнула вона.
Нічноокий похитав головою.
– З капища? З Чорнобиля? Зла земля з Кирилівки? – Марійка відчула себе тупою учасницею ток-шоу. – Це прах? Прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті? Ні, – осяяло її, – присуха! Мир мав рацію! Диявол – любов!
– Я ж казав, – задоволено кивнув брюнет, – ви завжди жадаєте чогось, що інтригує, розбурхує, – забороненого, страшного! Жертв, крові, пороку, смерті й пристрасті… Чи вдаєтеся до іншої крайності й вимагаєте від вашого Бога рятівних чудес, безкоштовних подарунків, променистих знамень. Тому й придумуєте собі Дияволів і Дідів Морозів, – інакше вам нецікаво… Але це просто земля.
– Просто земля, – повторила Марійка.
– Та сама, яка лежить у вас під ногами! Але тисячу років тому люди приносили їй жертви та святкували дні, коли вона прокидалася навесні. І намагалися вмилостивити її, знаючи, що лише вона може покарати їх голодом і озолотити врожаєм. І любили її, як матір, що дала їм життя, і як частину себе, бо, здійснивши свій земний шлях, вони знову ставали нею.
– Ви маєте на увазі, що всі сатанинські обряди – лише деякі рудименти язичництва? – недовірливо скривилася студентка історичного.
– А хіба ви не знали цього завжди? Хіба не цьому вас учили з першого курсу? Але ж це так нудно… Це майже нестерпно: прийняти таку банальну, земну, сірячину правду… – Він зробив важку паузу і здивовано хитнув головою. – Ні, я не в змозі зрозуміти, чому ви так самозакохано переконані, що варто вам пояснити чудо – й воно перестає бути чудом? Ви – не здатні синтезувати навіть клітину! Тому вас і називають сліпими – ви не бачите того, що у вас під ногами, і шукаєте вашого Диявола в написаних вами ж книгах, а Бога – на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо.
– І будуємо літаки, замість того щоб просто літати…
– Так, – усміхнувся він їй, і вперше за всю розмову його усмішка стала якщо не теплою, то принаймні кімнатної температури. – Ви сліпці, які придумали собі тисячі милиць. Але ти вже стала відьмою[13]. Ти знаєш те, чого не знають вони. Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч і хрест», після закриття браузера.