Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Була тепла літня ніч. Ми ходили вулицями, проводжаючи один одного: добравшись до дверей свого будинку, ти відчував, що там, у кімнаті, в ліжку, вві сні на тебе чекає жах, і знов повертався, йшов до дверей товариша. Аж коли за будинками починало сіріти, ми розходились посеред дороги. Тепер уже було не так страшно свого дому, за яким ти так тужив під час війни і в якому, повернувшись, не знайшов затишку. Коли сходило сонце, ми засинали, бо не хотіли бачити, як починається день.

Однієї такої ночі Арнольд розповів мені, що сказав дядько про його наміри:

— Хоч би ви, невістко й брате, доплачували мені мільйон, я не візьму вашого сина. Я маю гроші, і він міг би жити в мене, принаймні міг би харчуватися. Але я його не візьму. Бразилія — небезпечна країна. Той, хто мав там чогось досягти, давно туди приїхав, і людину з нього ліпили вже тамтешні обставини. А докінченого європейця я не візьму на своє сумління. Якщо він захоче осісти на землі тут і йому треба буде позичити грошей, я позичу. Може з нього вийти сільський господар? Я йому допоможу. Але тільки під слово честі й під розписку, бо я не роблю подарунків, що варті маєтку, і плюю в очі тому, хто позичає гроші на вічне віддавання. Спитайте його, нехай скаже, чого він хоче.

— І ти зважився?

— Ні, — відповів Арнольд. — Хіба я взагалі можу на щось зважитись? Інколи мені здається, що я міг би стати добрим сільським господарем, а потім — що це безглузда романтична химера. Піти на лоно природи? Хіба я зможу лягати спати разом з курми і вставати разом з ними? Хіба я зможу бодай один вечір обійтися без кав’ярні, без розмови з тобою і з іншими? Хіба я зможу одружитись і наплодити дітей, які пастимуть худобу на пасовиську?

— Але ж ти і в Бразилії все це робив би!

— У Бразилії робив би. Так само я міг би в Нью-Йорку продавати на вулиці газети, а тут ні.

— Чому тут ні?

— Бо тут мене знають. Бо це було б смішно, і я став би кумедною постаттю.

Я навіть не пробував переконати Арнольда. Але не розумів, чому він вважає, що тут не можна продавати газет. Чому він став би кумедною постаттю? Я хотів йому сказати, що ніяка праця нікого не робить кумедним, якщо він уже й так не кумедний. Але не сказав. Я відчув, що це непотрібно. Відчув, що Арнольд, як кожна людина, коли він на щось зважується чи від чогось відмовляється, кориться певним законам. Тієї ночі я відчув закон світу. Я почув швидкий, точний, невблаганний, безупинний рух коліщаток, що утворюють механізм долі. Я подумав, що Ціпперів син скорився невідомому наказові, як свого часу скорився сам старий і як коритимуться його онуки. Я уявив собі той вечір, коли фермер відібрав у Ціппера останню надію. Мабуть, тоді запала мовчанка, як і тієї хвилини, коли старий Ціппер сказав, що взяв квартиранта в салон. Арнольдові батьки, мабуть, переконалися, що їхнє життя було марне. Син мав би дати їм на старість трохи тепла й світла, а тим часом він сам приходив до них попоїсти.

Другого дня я зустрів старого Ціппера. Він сидів у парку й читав газету, тримаючи в руках лупу, бо самих окулярів йому вже було замало. Побачивши, як він сидить там на краєчку лавки, в зношеному чорному костюмі, на спині вже геть позеленілому, можна було подумати, що то жебрак, і подати йому милостиню. Тільки газета й окуляри ще додавали йому якоїсь гідності. Я підсів до нього.

— Арнольд, певне, вже розповів тобі, — озвався він, — що дядько не хоче про нього й чути. Ви приятелюєте змалку, ти знаєш його не гірше за мене, по-моєму, навіть краще. Як ти вважаєш, чи він міг би сам поїхати до Бразилії? Правда ж, у нього здібності вищі за пересічні? Якби не ця війна! Арнольд став би ким завгодно. Мої справи йшли добре (старий Ціппер забув, що його прибутки зменшились не так через війну, як через нього самого), і я б міг його ще якийсь час утримувати. Мій Арнольд — хліборобом! То чому вже відразу не столяром, як мій батько? Я думав, що моя родина йде вгору, а не скочується вниз.

Ціппер півгодини говорив про свої жалі. Нарешті признався «по секрету» — він узяв мене за руку і врочисто попросив мовчати, — що сам шукає Арнольдові місця. «Відкопує» давні знайомства. Проте Арнольд не повинен знати, що батько для нього «готує ґрунт». Одного чудового дня перед ним відкриється «чудова кар’єра».

Потім старий Ціппер пішов. З кишені піджака в нього стирчали газети, сонячні кола танцювали на спині. Він був не тільки згорблений, а й похитувався з кожним кроком, ніби якісь важкі тягарі перехиляли його то праворуч, то ліворуч. Він привітався з садівником парку. То був його знайомий, одна з тих значних осіб, з якими, здавалося Ціпперові, варто було підтримувати стосунки. О так, садівник, що саме перекопував квітники, навіть спинився, підійшов до залізної огорожі, яка відділяла квітник від доріжки, і сперся на лопату. Ціппер завів з садівником розмову. Певне, старий радів, бо знав, що я ще бачу його. Адже була нагода показати мені, що люди його знають. Тільки йому з усіх, хто прогулювався в парку, можна було ходити по траві. Мабуть, старий Ціппер пишався цим ще й тепер, коли шукав Арнольдові місця.

Він знав надвірного радника Кронауера з міністерства фінансів. (Хто його не знав? Немає людини, якій Кронауер колись не допоміг би.) То був один із найдавніших Ціпперових клієнтів. Що радникові Кронауеру до революції? Не було другого такого знавця законів, урядових постанов, прибуткових і промислових податків, зборів і доплат. Він лишився на службі, вріс у неї, вкоренився, як старе дерево в парку. Він робив добро, допомагав, протегував. Старий Ціппер ходив до нього недарма. Арнольд отримав місце.

— В такі часи, коли службовців з десятирічним стажем викидають на вулицю,