Читати книгу - "Нічний цирк"

— Якщо я не була з вами цілком чесною, то лише тому, що знаю цілу купу речей, яких ви не захотіли б знати. А я хочу бути певною, що ви вірите мені, коли я кажу, що намагаюся виправити все. Мені потрібно втримувати надзвичайно хитку рівновагу, орієнтуючись на безліч факторів. Найкраще, що ми можемо зараз зробити, — це змиритися з усім, що станеться, і не перейматися тим, що вже сталося чи чекає на нас попереду. Згода?

Прибамбас киває, і Крихітка невпевнено наслідує брата.

— Дякую, — каже Селія. — А зараз, будь ласка, підіть і спробуйте трохи відпочити.

Крихітка на прощання обіймає ілюзіоністку й виходить до коридору.

Прибамбас затримується на мить.

— Вибач, — каже він.

— Немає причин вибачатися, — озивається Селія.

— Усе одно вибач.

Хлопчик цілує дівчину в щоку і йде, не чекаючи на відповідь.

— Що це було? — цікавиться Крихітка, коли брат приєднується до неї в коридорі.

— Вона дозволила мені прочитати її, — пояснює хлопчик. — Її всю, нічого не приховуючи. Раніше Селія так не вчиняла. — Більше він нічого не пояснює, і діти мовчки повертаються довгим коридором.

— Як гадаєш, що ми маємо робити? — питає Крихітка, коли вони опиняються у своєму вагоні, а кошеня кольору джему скручується в неї на колінах.

— Гадаю, нам варто зачекати, — каже Прибамбас. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити просто зараз.

Залишившись наодинці у своєму напханому книжками помешканні, Селія розриває хустинку на смужки. Вона кидає їх одну за одною до порожнього горнятка й підпалює. Повторює це знову і знову, поки тканина не припиняє обвуглюватися й залишається сліпучо-білою — навіть в обіймах вогню.

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Цього прохолодного ранку вицвіле сіре пальто Бейлі здається не дуже елегантним доповненням до його нового антрацитового костюма. До того ж хлопчик не впевнений, чи пасують узагалі ці два відтінки одне до одного, але люди на вулицях і залізничному вокзалі занадто заклопотані, і його зовнішній вигляд їх не обходить.

Чимало сновид прямують до Нью-Йорка, проте декотрі змогли придбати квитки лише на потяг, що відходить пізніше, тож перед тим, як Бейлі й іншим удається сісти у свій вагон, їм доводиться кілька разів з усіма попрощатися й заплутатися в дюжинах валіз.

Поїзд рухається повільно, а Бейлі спостерігає за зміною краєвиду за вікном і мимохіть гризе нігті.

Незабаром з’являється Віктор і вмощується поруч із ним, тримаючи в руках книгу в червоній шкіряній палітурці.

— Подумав, що ти захочеш почитати щось, поки ми їдемо, — каже він і простягає Бейлі фоліант.

Хлопчик розгортає його, гортає сторінки, із подивом виявляючи, що це не книжка, а ретельно заповнений альбом. Більшість чорних сторінок зайнято газетними вирізками, але трапляються й написані від руки листи; деякі з них датовані минулим роком, а інші — минулим десятиліттям.

— Не всі вони написані англійською, — пояснює Віктор, — але принаймні більшість статей тобі вдасться прочитати.

— Дякую, — ввічливо відповідає Бейлі.

Віктор киває й повертається до крісла, в інший бік вагона.

Потяг далі пихкає, рухаючись уперед, а хлопчик уже геть забув про краєвид за вікном. Він читає слова repa Фрідріка Тіссена й не може відірватися — такими вони здаються знайомими й водночас захопливими.

— Ніколи не бачила, щоб ти так цікавився новими сновидами. — Бейлі чує, як звертається до брата Лорена. — Принаймні не так, аби ділитися своїми книжками.

— Він нагадує мені Фрідріка, — коротко відповідає Віктор.

Вони вже під’їжджають до Нью-Йорка, коли на порожнє місце навпроти хлопчика всідається Елізабет. Бейлі закладає пальцем місце, де зупинився, — посередині статті, у якій подано порівняння гри світла і тіні в одному з наметів та індонезійському ляльковому театрі, — і відкладає книгу.

— Ми живемо дивними життями, переслідуючи власні сни в різних містах, — тихо каже жінка, дивлячись у вікно. — Я ніколи не зустрічала такого юного сновиду, котрий безсумнівно відчував би таку саму пристрасть до цирку, як ті з нас, хто подорожує за ним роками. Хочу, аби це було в тебе.

Вона простягає хлопчикові червоний вовняний шарф, той, який увесь час плела, а потім розпускала. Хоча Бейлі спостерігав за її роботою, шарф виявляється несподівано довгим. Плетіння на кінцях закріплене вигадливими візерунками вузлів.

— Я не можу