Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Один по одному вони пірнули в темряві й виринули з води в басейні. Місіс Талі вже схопилась і стояла над водою.

— Якби я могла думати, що це одна з ваших витівок, пане-добродію… — почала вона.

Та Дік, ніби не чуючи, з видимо робленим спокоєм наказував товаришам — досить голосно, щоб чула й вона:

— Треба шукати підряд, хлопці. Починаймо з цього кінця, за п’ять футів один від одного, обмацуймо дно впоперек через увесь басейн, тоді просуньмось далі — і назад.

— Та не надсаджуйтесь, панове! — вже сміючись, гукнула місіс Талі.— А ви, Діку, вилазьте з води. Я хочу нам’яти вам вуха.

— Нагляньте за нею, дівчата! — гукнув Дік. — У неї істерика!

— Ще ні, але зараз буде, — реготала вона.

— Та що це ви, пані, який тут сміх! — обурено озвався захеканий капітан Лестер, ладнаючись ізнов пірнути обшукувати дно.

Щойно геройський моряк зник під водою, Дік спитав:

— Ви справді все знаете, тітусю Марто?

Місіс Талі кивнула головою.

— Тільки мовчіть поки що. Одного ви все-таки піддурили, Діку. А мені розповіла мати Елсі Коглен, торік у Гонолулу.

Аж як минуло одинадцять хвилин, над водою з’явилось усміхнене Полине обличчя. Немовби вкрай знеможена, вона повільно вилізла з басейну і, хапаючи повітря, впала біля тітки. Капітан Лестер, що справді геть уморився й захекався, поки шукав її під водою, пильно придивився до Поли, тоді підійшов до бетонового стовпа й тричі легенько стукнувся об нього головою.

— Мабуть, я все ж не витримала під водою десяти хвилин, — сказала Пола. — Але як і менше, то не набагато, правда ж, тітусю?

— Ти взагалі пробула під водою небагато, якщо тебе цікавить моя думка, — відповіла місіс Талі.— Я дивуюся навіть, чого це ти мокра… Ну, ну, не хекай так, серденько. Годі тобі прикидатись. Я ще дівчиною була в Індії, то бачила там факірів з однієї секти — вони пірнали в глибокі колодязі й зоставались там куди довше, ніж ти, серденько…

— Ви знали! — розчаровано вигукнула Пола.

— Але ти не знала, що я знаю, — відказала тітка. — І тому твоя поведінка була просто злочинна, як зважити на мої літа й слабе серце…

— І на вашу дитинну наївність та довірливість, еге? — додала Пола.

— Ось я тобі зараз вуха намну!

— А я вас зараз обійму — отак, як є, мокра, — засміялася Пола. — Але капітана Лестера ми таки піддурили. Правда, капітане?

— Не говоріть зі мною, — похмуро буркнув відважний моряк. — Мені ніколи, я обмірковую, як помститися. Щодо вас, містере Форесте, я вагаюся: чи спалити вашу молочарню, чи підтяти жили Горянинові. Може, я зроблю і те, й те а поки що піду хвицну вашу кобилу.

Дік на Розбійниці, а Пола на Лані верталися до Великого Будинку поряд.

— Ну, як тобі подобається Грейм? — спитав він.

— Чудова людина, — відповіла Пола. — Він подібний до тебе. Такий різносторонній, мов ти, і так само обвіяний вітрами всіх морів, і в книжках так само кохається, і все інше… У нього мистецька натура, і взагалі він на все здатний. І веселий. Ти помітив, яка в нього усмішка? Просто чарівна. Так і надить усміхнутись у відповідь.

Дік ствердно кивнув головою.

— І свої глибокі шрами на ньому теж є…

— Так… Це видно по кутиках очей, зразу після усмішки. Знаки не те що життєвої втоми, а скорше давніх, одвічних питань: «Чому? Навіщо? Чи варто? Що з цього?»

Ернестіна з Греймом, їдучи позад усіх, теж розмовляли, — Дік дуже розумний, — казала дівчина. — Ви мало знаєте його. Він страшенно мудрий. Я його трошечки знаю. Пола, звісно, знає його добре. А з інших людей мало хто проникав хоч трохи в глиб його душі. Він справжній філософ, і самовладання у нього як у стоїка або в англійця. А прикидатись уміє так, що ввесь світ пошиє в дурні.

Біля довгого конов’язу під дубами, де збиралося, зсідавши з коней, усе товариство, Пола чогось невтримно реготала.

— Ну, далі, далі,— напосідала вона на Діка. — Ще, ще!

— Вона сказала, що мені скоро не вистачить слів, коли я перейменовуватиму служників за своїм принципом, — пояснив Дік.

— А він за півтори хвилини придумав з півсотні нових назвиськ. Ану ще, Діку!

— Ну, тоді у нас можуть бути… — Дік повів далі з виспівом: — О-Цей і О-Той, О-Тут і О-Там, О-Так і О-Ні, А-Дзусь і А-Зась, А-Цур і А-Пек, Дзі-Лінь і Дзе-Лень, Бу-Бух, Ба-Бах і Бе-Бех…

І Дік, дзенькаючи острогами та виспівуючи далі той імпровізований іменний довідник, рушив до будинку.

РОЗДІЛ XVII

Увесь дальший тиждень минув для Грейма в досаді й неспокої. Двоє почуттів роздирали його: він уважав, що повинен залишити Великий Будинок негайно, з першим поїздом, і жадав бачити Полу все частіше, бути з нею всо більше. Та в нього не виходило ні те, ні те: від’їхати йому не ставало сили, а Полу він бачив навіть менше, ніж у перші дні.

Спочатку нею заволодів молодий скрипаль і всі п’ять днів, поки гостював у Великому Будинку, не лишав їй майже ні хвилини для інших. Грейм не раз заходив до музичної зали, щоб понудитись із півгодини, слухаючи, як вони «працюють». А вони не звертали на нього уваги, зовсім забуваючи за його присутність — і коли, розгарячені, з усім запалом поринали в музику, і в хвилини перепочинку, коли втирали спітнілі чола, гомоніли удвох та сміялися. Що молодий віртуоз кохає Маленьку господиню палко, трохи не до болю, було очевидно Греймові; але дошкуляло його не так це, як ті повні щирого захвату погляди, що вона часом дарувала Берові за який-небудь над звичай гарний пасаж. І марно Грейм запевняв себе, що то в ній промовляє чисто естетичне, мистецьке почуття, захоплення чужою майстерністю. Однаково його це мучило, як чоловіка, мучило чимраз прикріше, аж поки йому не ставало терпцю і він виходив.

Раз Грейм нагодився до зали, саме як долунала пісня Шумана й Вер вийшов. Пола ще сиділа за фортеп’яно з глибоко замріяним виразом на обличчі. Вона глянула на нього, ледве впізнаючи, машинально підвелась, так само машинально перемовилася з ним кількома незначущими словами і вийшла. Незважаючи на прикрість і образу, Грейм намагався думати, що то була замріяність митця, що в Полиній душі ще лунала тільки-но дограна музика і вона просто вслухалася в її відлуння. Але жінки, мимохіть міркував він далі, створіння дивні, здатні до найчудніших і найнесподіваніших захоплень. Хіба не може бути такого, що якраз музикою цей юнак полонив її як жінку?

Після Верового від’їзду