Читати книгу - "Жорстоке небо"

Гиркаючи, наче розлючений ведмідь, ґевал шарпнув двері на себе. Гена випустив ручку, розвернувся і двома кулаками вдарив нападника в груди. Той навіть не похитнувся. Не розмахуючись, він бахнув правою в сонячне сплетіння, на секунду спинивши несамовите калатання Гениного серця, після чого майстерним лівим хуком, який влучив просто у вухо, звалив Гену на підлогу. Ґевал спробував переступити через поваленого чоловіка й дістатися дитини, але Геннадій лишався при свідомості і взявся лупити нападника ногами. Випадково, не прицілюючись, він влучив громилі в пах, примусив його зігнутись, а тоді, схопивши руками за полу куртки, повалив на себе.

— ДОПОМОЖІТЬ! — горлянка нарешті звільнилась від заціпеніння. — ДОПОМ…

Ґевал змінив свій план. Розуміючи, що перекриває єдиний вихід з квартири, і малюк, відповідно, не зможе втекти, він вирішив спершу придушити батька, а потім забирати малолітка. Міцні руки зі шкарубкими пальцями обвились довкола Гениної шиї, урвавши крик про допомогу. У той момент Гена вперше його роздивився: бездумні, витрішкуваті, немов у жаби, очі — пусті, водянисті, без жодної іскри; бліде обличчя, всіяне бузковими слідами від прищів; масивний, скривлений ніс. Геннадій захрипів, учепившись руками в передпліччя і намагаючись відштовхнути «беркутівця» ногами. Спроби опиратися виявились марними: суперник був кілограмів на двадцять важчим і вдвічі дужчим за Гену. Буквально через кілька секунд у Гени потьмяніло в очах і заклало вуха. Ноги безвольно опустились, язик вивалився з рота; Гена збагнув, що задихається і… помирає.

Даня, піднявшись, стояв у кутку, схопившись рученятами за дверну раму між коридором і Гениною кімнатою, й жалібно квилив, спостерігаючи, як широкоплечий здоровило душить його татка.

А тоді пролунало глибоке, оглушливе «гуп!», і Гена відчув, що йому на лице закапала тепла і в’язка рідина. Спливло секунд двадцять, перш ніж чоловік збагнув, що ґевал більше не душить його і він може дихати. Він розплющив очі; зір поступово відновлювався.

— Що за херня? — над Геннадієм стояв Борис Веніамінович Ковпачок, його батько — присадкуватий чоловік з короткою шиєю, зовсім не схожими на Генині вузькими очиськами холодного синього кольору і велетенською залисиною, яку він намагався приховувати, зачісуючи на неї волосся, що росло над вухами. У руках Борис Веніамінович стискав товстий металевий циліндр, пофарбований блакитною фарбою, з блискучою висувною штангою всередині, яким він щойно огрів двометрового душителя.

Гена висунув язика, але сказав нічого не зміг.

— Хахаль якоїсь твоєї колишньої? — Генин тато штурхнув ногою непритомного ґевала. — Я тобі казав, що колись ти поплатишся за те, що не вмієш тримати себе в штанях.

— Я не знаю, хто це, па, — прохрипів Гена, несподівано збагнувши, що все обличчя залляте кров’ю. Не його — кров’ю з голови нападника.

— Налякали дитину до смерті, ідіоти, — пробурчав Борис Веніамінович.

Даня захлинався плачем.

— Па, я уявлення не маю, хто це, — Гена подивився на дивну металеву штукенцію в руках батька і запитав: — А це що? І що ти тут робиш?

— Це телескопічний циліндр двосторонньої дії від електровоза ДС3. Де я його взяв, тебе не стосується. — Генин батько за давньою радянською традицією цупив з депо все, що погано лежить. — Хай буде — у хазяйстві знадобиться.

Гена знав, що телескопічний циліндр потрібен у домашньому господарстві приблизно так само, як крупнокаліберна гармата в церкві, але промовчав, розуміючи, що сталева штукенція щойно врятувала йому життя.

— За Києвом-Волинським зійшов з рейок товарняк, — Борис Веніамінович відповів на друге запитання, — причому зійшов так, що пошкодив обидві колії. Половину приміських потягів сьогодні скасували — у мене вихідний. А тепер ти розказуй, — батько кивнув на тіло на підлозі.

Геннадій, не кваплячись, підвівся, стираючи липку кров з лиця:

— Ми тільки вийшли на вулицю, і ґевал узявся нас переслідувати. Я завернув додому, він погнався за нами, наздогнав на площадці і… я не встиг зачинити двері. Потім він наскочив на мене і став душити.

Генин батько проникливо подивився на сина і не став нічого перепитувати. Діставши із шухляд коридорної шафи два мотки прозорого пакувального скотчу, він кинув один Гені і сказав:

— Раз таке діло, треба це одоробло зв’язати. А потім викличемо міліцію.

За п’ять хвилин вони щільно, від кісточок до стегон, обмотали ноги ґевала, по лікті обв’язали руки і, разів двадцять обкрутивши клейку стрічку довкола голови, заклеїли йому очі. Закінчивши, Борис Веніамінович перетягнув нападника до Гениної кімнати, а Гена взяв на руки сина і почав його заспокоювати, погойдуючи і погладжуючи долонею по спині. Спливло не менше за десять хвилин, перш ніж Даня припинив рюмсати і рівно засопів, уткнувшись гарячим лобом татові в шию.

Рівно о третій годині Гені зателефонувала Діана.

73

Гена передав Даню дідові й натиснув «Відповісти».

— Ви де? — ламким і наелектризованим від напруження голосом запитала Діана.

Чоловік зітхнув:

— Удома.

— То ти не…

— На нас дорогою напав якийсь дебіл, здоровий, як бугай, — Гена не вловив паніки в голосі дружини і провадив далі, — я мусив тікати додому і… — чоловік зітхнув, несвідомо тручи рукою почервонілу шию. — Коротше, зараз усе нормально. Може, тобі час розповісти, що в біса відбувається?

— Боже… — Діана почала бурхливо, захлинаючись, плакати. — Даня?!

— З Данькою все добре. Ти що, не чуєш, що я тобі кажу?! — Гена підвищив голос, у нього вривався терпець. — Усе добре! Ми знешкодили того придурка: я, мій батько і Данило. Зв’язали скотчем, зараз він лежить у моїй кімнаті. А тепер, будь ласка, поясни, що за…

— АРТЕМА НЕМАЄ! — крізь схлипування заволала Діана.

— Тобто немає? — ціпеніючи, промимрив чоловік.

— Я думала, що ви його забрали! Я чекала на вас біля садочка, я думала…

Через схоже на виття ридання Гена ледве розумів, що говорить дружина.

— Заспокойся! — наказав він. — І поясни по-людськи, що сталося.

Почувши розбурханий голос татка, Даня прокинувся і знову захникав.

— Артема викрали!!! — залементувала жінка.

Гена немічно зігнувся й опустився на диван.

— Повертайся додому, я викликаю міліцію.

— Ніякої міліції! — істерично вискнула Діана. — Не здумай їм телефонувати!

— Чому?

У відповідь долинали лише ридання і схлипування. Гена спохмурнів:

— Діано, чому я не можу звернутися до міліції?

— Наші телефони прослуховують, і якщо… якщо… ти звернешся до міліції… Артема уб’ють.

Чоловік підвівся, відчуваючи, як