Читати книгу - "Остання любов президента"

— Можна? — запитав я.

— Присідайте! — відповів найстарший з них, сивий, з примруженим поглядом.

Я присів на краєчок старого дивана з порепаною шкіряною оббивкою.

Мені відразу налили срібну стопочку горілки та вказали поглядом на тарілку з порізаним сальтисоном і на баночку з хроном.

— Ваше здоров’я! — сказав сивий, піднімаючи свою срібну стопочку з вигравіруваним малюнком і числом «60».

— Ваше також, — відповів я, підносячи стопку до рота.

— Десь я вас уже тут бачив, — задумливо промовив вусатий чолов’яга, який сидів навпроти сивого.

— Я тут неподалік мешкаю, на Десятинній.

— А-а! — кивнув вусатий. — Тоді зрозуміло. Значить, десь тут і бачив. Обличчя у вас таке... Дуже легко можна сплутати...

Я погодився. А сам пошукав поглядом дзеркало. Знайшов одне маленьке, що висіло високо на стіні.

— А в нас тут проблеми, — зітхнув сивий.

— Які?

— Та виселяють нас звідси, — він оглянув кімнатку-купе, потім кинув погляд у маленьку залу, де на стінах висіли картини.

— I хто ж це виселяє? — зі співчуттям поцікавився я.

Сивому було ліньки розповідати.

— Влада, — зітхнув він.

— Миловзоров? — прочитав я вголос.

— Так, це я, — кивнув він. — А це кращі художники, які на хер нікому тут непотрібні! Блудов, Лебедінець... А це Сергій Тарнавський.

— Ну а чого ж це кращі художники і нікому не потрібні? — поцікавився я.

— Та так. — Сивий скис, знову стомлено зітхнув. — Важка тема. Іншим разом. Налий! — звернувся він до вусатого Сергія, вказавши на мою порожню стопку.

— Може, зможу допомогти, — пообіцяв я, підчепивши спільною алюмінієвою виделкою шматочок сальтисону.

— З нас тоді по картині й по пляшці! — пообіцяв сивий.

— Домовились. — Я самовпевнено посміхнувся.

— Може, залишите візитівку? — запитав вусатий Сергій.

— Я не маю, — зізнався я. — Давайте я вам запишу телефон секретаря.

У зошит із записами цін на картини я записав номер мобілки Львовича. І розпрощався.

Сніг і далі сипав з неба на бруківку Андріївського узвозу. Зліва від арки, що вела у двір, стояв джип «тойота». Всередині сиділо кілька чоловік. Інший такий самий джип стояв навпроти правіше, саме там, де починалась церковна загорожа, там, звідки вже кілька ночей поспіль виходила нагору, в мій улюблений пейзаж, ця жінка з палаючою свічкою.

Я повернувся в галерею і на мить застиг у дверях.

— Ви часом не знаєте, тут іноді ночами жінка зі свічкою гуляє... вірніше, стоїть під церквою? — запитав я.

— Капніст? — перепитав сивий. — Марія Капніст, вона гуляла. Але це вже було давно. Років із тридцять тому. Її потім машина збила на смерть...

— А інші жінки зі свічками?

Сивий заперечливо хитнув головою.

— Ні, лише вона. На церковні свята. А більше я нікого не бачив, щоб з палаючою свічкою.

— Так?! — Я замислився. Подивився уважно сивому у вічі. — А як ти гадаєш, вікно може виходити не на вулицю, наприклад, а в минуле?

Сивий усміхнувся.

— Звичайно, — сказав він. — У мене майже всі вікна виходять у минуле!.. Це в них ще ні. Молоді вони ще! А в нас...

Я потис йому руку, потім усім іншим. І, кивнувши на прощання, вийшов у засніжену київську ніч.

211

Київ. Жовтень 1992 року.

Золота осінь — чудова пора для змін. Зелене жовтіє та червоніє, стигле опадає, зів’яле лягає плазом на землю і там досихає під слабким осіннім сонцем.

Мира з Вітею поїхали в Німеччину три дні тому. Ми з мамою Мири проводжали їх на вокзалі. Було дивно бачити три однакові сумки-баули, з якими Мира з мамою повернулися з Ізраїлю. Зараз ці сумки, як візитну картку емігранта, завантажили у вагон поїзда «Київ — Варшава — Берлін», і поїзд рушив.

На той час Мира виписалася з комунальної кімнати, і зараз там офіційно мешкали ми з її мамою, але насправді я залишився там сам. Лариса Вадимівна мешкала удвох із подругою десь на Сирці, але часто дзвонила і скаржилась або на подругу, або на життя, або на інфляцію, у якій ніяк не могла розібратися, тому вічно залишалася без грошей.

Асоціацію підприємців поймала приємна гарячковість. Усі ходили збуджені й перешіптувалися. Найголовнішою була чутка про те, що з асоціації створюють спеціальний державний комітет з підприємництва і в цей комітет беруть нас усіх, включаючи і Вірочку, яка нещодавно підстриглася.

До речі, Вірочка встигла мені шепнути, що її батьки летять на Мальту. Шепнула й підморгнула.

А потім у мій міні-кабінет зазирнув Жора Степанович.

— Ну то що, підеш на підвищення? — запитав він весело.

— А квартиру окрему дадуть? — так само весело поцікавився я.

— Звичайно, дадуть. Я ж тобі обіцяв!

— Тоді піду.

Цікаво, що, обіцяючи піти, я мав на увазі не «піти на підвищення», а «піти в гості до Вірочки» у зв’язку з від’їздом її батьків. Але від підвищення я відмовлятися не збирався. Тим більше, що з приводу квартири Жора Степанович, схоже, не жартував.

212

Київ. Лютий 2006 року. Вівторок.

Уже десята година вечора, а я все ще на службі. Мені просто нікуди квапитись. У порожню квартиру на тринадцятому поверсі?

У кабінет зазирає Нілочка.

— Може, вже підете? У вас, Сергію Павловичу, дуже втомлений вигляд!

— Нілочко, ти йди собі додому, а я ще посиджу, поміркую. Скажи Вікторові Андрійовичу, щоб відвіз тебе додому!

Вона прощається усмішкою і тихенько причиняє двері.

Мені ще треба вибрати організації, які звернуться до парламенту з проханням про конституційну реформу. Але всі, навіть кишенькові організації Криму та Івано-Франківська, здобули зараз свою номенклатуру й дуже багато просять натомість. Простіше й дешевше створити нову організацію, яке-небудь об’єднання ветеранів сталеливарної промисловості, і поки воно не перетворилось на монстра, використати його у справі державного будівництва. Не знаю чому, але думки мої почали користуватися формальними висловами, які нічого не означають. Можна ж простіше. Потрібно створити групу маріонеток, дати їм трішки грошей і однокімнатну квартиру для юридичної адреси, доручити кілька ініціатив, з якими рідним політикам та законодавцям виступати соромно й незручно. Всі моральні незручності повинні ініціюватися знизу.

Шеф зараз заклопотаний прийдешніми президентськими виборами. Воно й зрозуміло.