Читати книгу - "Остання любов президента"

За вікном знову в зимовій нічній темряві сипле сніг. Я не хочу ні чаю, ні кави. Я не хочу й самоти. Але я знаходжу одну втішну думку, яка «згладжує» мій настрій. Мені не доводиться брехати. Я не маю кому брехати. Мені не потрібно вигадувати, куди й чому я літав. Світлана сама зробила все так, щоб не дізнатися правди. Може, вона щось передчуває. Але, ймовірніше, їй зараз ніхто не потрібний. Їй, мабуть, і Жанна також не потрібна. Але за Жанну вона, мабуть, відповідає. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили!» Вона забрала Жанну з Великої Об’їзної, переодягла її, причесала, і тепер у неї є Жанна, як в інших багатих панянок є чау-чау чи інші породисті живі іграшки. Жанна, якщо бути відвертим, не породиста, зате швидко навчається і вміє розмовляти.

I чого це я накинувся на бідну Жанну? Я тріпаю головою, дивуючись зі своєї раптової люті. Ні, Жанна хороша, Жанна бідолашна, бо зараз стати щасливою й веселою, перебуваючи поруч із моєю, або з колишньою моєю, Світланою Віленською, неможливо.

А чи можна стати щасливою біля мене?

Я знову доливаю собі в келих коньяк й замислено зітхаю.

Дзвонить телефон.

— Алло? — видихаю я у слухавку.

— Сергію Павловичу? Це лікар Кнутиш. Процес завершено! Все чудово, я перевіряв під мікроскопом! Майже сто відсотків гарантії! Можна запускати в діло хоч зараз!

— У яке діло? — спантеличено перепитую я.

— Це лікар Кнутиш, з лікарні.

— Так! Справді! А що «зараз»?

— Я можу домовитися на завтрашній ранок, щоб провести штучне запліднення. Ваша дружина зможе завтра вранці?

— Завтра вранці? Не зможе. Краще зачекати.

— То що тоді? Охолодити чи заморозити?

— А яка різниця?

— Ну, якщо це питання двох-трьох днів, то ліпше охолодити. Якщо на довший термін — тоді заморозити.

— Заморожуйте! — рішуче кажу я у слухавку.

— Ви втомилися? — турботливо лунає голос лікаря Кнутиша. — Давайте, я зателефоную до вас завтра вранці!

— Зателефонуйте, — погоджуюся я. Попрощавшись, кладу слухавку.

210

Київ. Лютий 2016 року. Середа. Вечір.

За єдиним вікном у торцевій «Андріївській» стіні будинку на Десятинній валить сніг. Валить не рівномірно, а ніби хтось жбурляє згори лопату за лопатою. I я ясно бачу проміжки між цими кидками. То він йде густо, то звільняє від себе мій улюблений пейзаж, мій улюблений краєвид з вікна на перші будинки Андріївського узвозу, на церкву із загорожею та вкриті снігом кам’яні сходи, на застиглу бронзову пару зі старої, ще радянської кінокомедії. Час комедій вже давно минув. Зараз було б саме добре зняти кілька епічних трагедій з життя. Але кіно в нас вже давно не знімають. Як сказав передостанній міністр культури: «Ця галузь виявилась неперспективною в Україні, у зв’язку з відсутністю творчих кадрів.»

Чому мені тут так добре, у цій просторій та прохолодній ванній кімнаті? Звичайно, прохолодна вона лише завдяки моєму бажанню. Це я кілька років тому наказав вимкнути всі обігрівачі під підлогою. Чому мені тут так добре самому, чи навіть з тим самим спантеличеним Львовичем, який щоразу заходить сюди з таким виглядом, ніби його заманюють у пастку?

Колись я так само любив кухню. Тісну, прохолодну кухню із застояним запахом підгорілої соняшникової олії, з закопченою стелею, з двома горщиками алое на фарбованому-перефарбованому підвіконні. Романтика свободи поблизу джерела їжі. Як чудово було на кухні вночі, коли мати й Дмитро вже спали. I я міг, не вмикаючи світла, дивитися на освітлені вікна будинків навпроти. Практично усі ці вікна були кухонними. Майже за кожним із таких вікон хтось сидів за столом та, можливо, думав про вічність.

Я от також можу думати про вічність. Мої останні два дні промайнули в якомусь дивному заціпенінні. Львович нагадав мені, що до 8 Березня я — виконувач обов’язків президента, тобто ВОП! I ніяких конкретних рішень я приймати не можу і не мушу. Я й не збирався приймати ніяких конкретних рішень, але з іншого боку, Свєтлов та Філін на моє прохання принесли списки своїх співробітників, яких потрібно було заохотити за відстоювання конституційного ладу. I от, виявляється, до Жіночого дня всеукраїнських виборів президента я не можу навіть роздавати маленьких слоників, не кажучи вже про слонів!

— Я теж підготую список, — пригрозив мені Львович, помітивши списки Свєтлова й Філіна.

— Давай-давай! — сказав йому я. — Можеш і себе туди вставити!

Я трішки жартував. Жартував сердито. Але Львович пропустив жарт повз вуха.

— Мене вже вставив генерал Філін, а я вставлю його у свій список, — пояснив він. — Таким чином, ніхто не доскіпається!

На широкому мармуровому підвіконні стояли тепер дві срібні рамочки з фотографіями Ніли та Лізи. Я впирався у них своїм поглядом, як на ікони. Я навіть відчував, як мій погляд майже фізично нагрівається, стає теплим і сентиментальним. Ніби між очима й фотографіями виникає якесь напруження, електричний розряд. Дивно, як природно вийшли на фотографіях обличчя Ніли й Лізи. Ні манірності, ні американської посмішки, ні пози. Сум у поглядах і спокій на обличчях — просто життя з усіма можливими відтінками емоцій.

Я налив собі віскі. Трішки. Покрутив у руці склянку, так, щоб віскі закружляло стінками склянки, як мотоциклісти на вертикальній стіні в цирку мого дитинства. Приємний запах піднявся, дістався до носа. А погляд знову вловив перерву між двома небесними лопатами снігу і зупинився на палаючому віконечку напівпідвальчика в другому будинку Андріївського узвозу. Тепле жовте світло цього віконця вабило до себе. Може, там чиясь кухня?

Я ковтнув слину. Подумав про їжу. Я що, голодний?

Годинник показував половину другої ночі. Навіть якби я був голодний, то не їв би так пізно.

— Викликати машину? — запитав охоронець, здивовано вирячившись на моє довге чорне пальто.

— Ні, — відповів я. — Я зараз повернуся...

На вулиці дув вітер — гострий, холодний. I сніжинки, які залазили мені за комір і липли до обличчя, були гострими й колючими.

Переходячи бруківку проїжджої частини, я, спіткнувшись, мало не впав.

Біля світлого віконця зупинився. Зазирнув туди, але нічого не побачив. Воно було зсередини чимось заклеєне. Прислухався. До вух долинули кілька чоловічих голосів, котрі неквапно про щось розмовляли.

Я зазирнув у прохід — саме там, у торцевій стіні дві сходинки сходили донизу, до дверцят цього напівпідвалу.

Я грюкнув кулаком у залізні двері та потяг їх на себе. Вони відчинилися. Я