Читати книгу - "Викрадачі"

Часто уявляла собі ту поштову абонентську скриньку, до якої він засовував руку кожні три-чотири дні. Мені було цікаво, якого розміру та скринька й чи могла туди влізти вся рука або самі пальці. Уявляла, як він шукає навпомацки всередині, немов Аліса, яка вже надто виросла у Країні див і намагалася відшукати в каміні якусь маленьку істоту — чи то ящірку, чи то мишу. Зрозуміло, він знав мою адресу, тож йому було відомо, де саме я мешкаю. Мені також довелося одного разу побачити Ґрінхільський коледж: десь на середині нашого листування Роберт здивував мене запрошенням приїхати на відкриття його персональної виставки — вже другої з початку роботи в коледжі. Він стверджував, що запрошує мене через ту підтримку, яку я подавала йому в роботі, й чесно пояснював, що не має для мене притулку. Я витлумачила це так: він хоче запросити мене, але сам не знає, чи хоче, щоб я дійсно приїхала.

Мені не хотілося викликати його незадоволення, але й сама не бажала бути незадоволеною, тому виїхала з Вашингтона — вам же відомо, звідти всього один день їхати машиною — й зупинилась у мотелі № 6, поза межами міста. В новій художній галереї Ґрінхільського коледжу влаштовували тоді невеличкий прийом з фуршетом. Телефонувати Роберту я не наважилась, однак надіслала записку на поштову скриньку за декілька днів до приїзду, але він одержав її надто пізно.

Коли я з’явилася на прийомі, руки в мене тремтіли. З того часу, як ми малювали у Мені (а потім почали листуватися), я не бачила Роберта, й пошкодувала, що взагалі погодилася приїхати: він міг образитися, міг подумати, буцімто я збираюся розбити його сім’ю, чого насправді я робити не збиралась. Я просто хотіла побачити його, можливо, навіть здалеку, а також побачити роботи, про які читала з тижня в тиждень — як вони просуваються, за яким принципом побудовані. Одяглася я дуже просто: у чорну водолазку й мої звичні джинси, а прийшла до галереї вже десь за півгодини після початку. Роберта я побачила одразу — він вивищувався над натовпом в одному кутку. Здається, декілька гостей з бокалами вина в руках розпитували його про виставлені роботи. В галереї була юрба народу — не лише студенти й викладачі, а й безліч вишукано одягнених людей, які не схожі були на викладачів або співробітників маленького провінційного коледжу. Напевно, серед них були й покупці.

Від картин, якщо вже пощастило їх побачити через голови глядачів, не можна було відірвати погляду: по-перше, вони були більшими за розміром, ніж будь-які роботи Роберта, бачені мною раніше, — великі пейзажі, портрети на повний зріст. Серед останніх багато зображень тієї пані, яку я пам’ятала ще з коледжу Барнетт, хіба що вона тепер не лише зробилася більшою, а й брала участь у жахливій сцені: вона, здається, тримала в обіймах мертве тіло іншої жінки, літньої, й побивалася за нею. Цікаво, подумала я, чи то не її матір? У середині лоба старої була жахлива рана від кулі. Пам’ятаю, що там поряд лежали на землі інші вбиті, деякі долілиць на бруківці, із залитими кров’ю спинами, але то все були вбиті чоловіки. Фон картини був розмитий порівняно з фігурами людей: якась вулиця, стіна, купи чи то каміння, чи то сміття. Люди на картині належали до середини дев’ятнадцятого століття — мені згадалася картина Мане, де зображено страту імператора Максиміліана, та сама, що нагадує стиль Гойї, хоча в Роберта образи людей були більш детальними й реалістичними.

Важко було сказати, про які події йдеться на картині, лише знаю, що одразу як побачиш її, тебе поглинає потужна хвиля фантазії: жінка була прекрасною, як завжди, попри зблідле обличчя й плями крові на грудях її сукні, — проте Роберт зобразив щось жахливе. Тим більше жахливе, що жінка була така красива, неначе він відчував себе зобов’язаним побачити кров на її одязі, застигле обличчя. З тих записок, що він мені надсилав, я знала, що картини будуть несподіваними й сповненими емоцій, але все одно — побачити їх була зовсім інша справа, вони приголомшували. На якусь мить я відчула справжнісінький страх, немов листувалася весь цей час з убивцею. Це все разом створювало дуже неприємне враження, я навіть утратила впевненість щодо свого кохання до Роберта, яке перед тим повсякчасно зростало. Вже потім я помітила неймовірні скульптурні якості постатей на картині, безсумнівне співчуття, горе, викликане чимось більшим, ніж пролита кров — і тоді я зрозуміла, що дивлюся на картини, які не втратять своєї величі за багато років, коли нікого з нас уже не залишиться в цьому світі.

Я вже була зовсім зібралася піти звідти, так і не привітавши Роберта — почасти через те, що була приголомшена картинами, почасти заради збереження таємниці нашого спілкування, а також — визнаю чесно — і через надмірну сором’язливість. Але я зайшла вже так далеко в своєму коханні, що врешті змусила себе підійти до нього, коли більшість прихильників відійшли вбік. Він побачив, як я намагаюся проштовхатись крізь натовп, і на якусь мить закляк на місці. Потім на його спантеличеному обличчі спалахнула радість — як пізніше я пишалася спогадами про ту мить! — він опанував себе й пішов мені назустріч, тепло потис мені руку, дуже солідно й пристойно, як воно й годиться. Він першим звернувся до мне й сказав тихим голосом, що мій приїзд його зворушив. Я на той час уже майже забула, який же він високий і міцний, коли стоїть поряд з тобою, який він красивий, який вражаючий. Він узяв мене за лікоть і почав одразу знайомити з безліччю людей, які хвилями накочувалися на нього й повертали назад. Утім, він нічого не пояснював, лише називав моє прізвище; рази два-три він також зауважив, що я теж художниця.

Серед усіх цих людей, з якими я знайомилася за мить, була і його дружина. Вона, як і інші, сердечно потисла мені руку й намагалася щось запитати про мене — просто з люб’язності, не приділяючи якоїсь особливої уваги. На моє полегшення, майже одразу її перехопив хтось інший. Мене вразило, що я впізнала її, щойно побачила. Мене переповнювало почуття, яке можна було б назвати ревнощами, якби я не знала, як це безглуздо.