Читати книгу - "Танок з драконами"

За півтори сотні сажнів саме вихлюпували з брами та шикувалися у лави попід викришеними червоними мурами міста нові астапорські Неблазні. Ранкове світло виблискувало на гостроконечних спижевих шоломах та вістрях довгих списів.

Троє дорнійців вискочили з намету разом і приєдналися до вояків, що бігли до конов’язей. «Битва!» Квентина навчали списа, меча та щита, відколи він став на ноги, щоб ходити. Але все те навчання зараз нічого не важило. «Воїне, подаруй мені мужності» — молився Жабик, слухаючи віддалений стукіт тулумбасів: «БУУМ-бум, БУУМ-бум, БУУМ-бум». Здоровило показав йому на Царя-Різника, що сидів прямий та заціпенілий на броньованому коні у лускатому мідному обладунку, який сліпучо сяяв під сонцем. Квентин згадав, як Геріс підібрався до нього просто перед самою битвою.

— Тримайся Арча, хай що станеться. Пам’ятай: ти один серед нас можеш здобути дівчину.

Астапорці почали наступ. Живий чи мертвий, а Цар-Різник таки застукав Мудрих Хазяїв зненацька. Юнкайці все ще бігали туди-сюди, підібравши поли токарів, і намагалися поставити своїх недовчених невільників у якусь подобу лав, коли списи Неблазних завдали обложному війську нищівного удару. Якби не союзники та зневажені ними найманці, юнкайців відкинули і погнали б геть, але «Вітрогони» і «Бойові Коти» вже за хвилину злетіли на коней і громом вдарили по краях астапорського війська; в ту саму мить легіон із Нового Гісу пробився крізь юнкайський табір з іншого боку і стрівся з Неблазними щит до щита, спис до списа.

Далі почалася різанина, але цього разу Різник опинився не з того кінця ножа. Скінчив царське життя не хто інший, як Кагго — на своєму велетенському огирі він пробився крізь лави царської варти і розпатрав Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабик сам не бачив, але ті, хто були поруч, твердили, що обладунок Клеона тріснув, наче шовк, і зсередини вийшов жахливий сморід та кількасот могильних червів. Клеон таки виявився мертвим — зневірені астапорці витягли його з могили, застібнули у броню та прив’язали до коня, сподіваючись підбадьорити дух Неблазних.

Падіння мертвого Клеона поклало битві край. Нові Неблазні покидали списи зі щитами, повтікали з поля… і знайшли браму Астапора зачиненою за їхніми спинами. Жабик узяв участь у винищенні, що почалося по тому — разом з іншими «Вітрогонами» топтав конем переляканих євнухів. Він мчав, не відстаючи, біч-обіч зі здоровилом, і рубав ліворуч та праворуч; їхній клин розсік Неблазних навпіл, наче гостра сокира. Коли вершники вирвалися з ворожих лав на протилежному боці, Строкатий Князь наказав розвернутися і знову кинутися в напад. Лише тоді Жабик нарешті добряче роздивився обличчя під спижевими шоломами зі шпичками і усвідомив, що більшість із них не старша за нього. «Зелені хлопчаки, що благають матінку про порятунок» — подумав Квентин, але меча не спинив. Коли все нарешті скінчилося, меч його спливав кров’ю, а рука стомилася так, що й не підняти.

«Все ж це не була справжня битва, — подумав він. — А скоро почнеться справжня, і треба приготуватися, щоб не опинитися на небажаному боці.»

Того вечора «Вітрогони» отаборилися на березі Невільницької затоки. Жабикові випала перша варта; він пішов стерегти конов’язі. Геріс вибрався до нього після заходу сонця, коли на хвилях замерехтів півмісяць.

— Здоровила теж треба сюди, — мовив Квентин.

— Він пішов провідати Старого Білла Кістку і втратити решту срібла, — відповів Геріс. — Та нехай. Однак він зробить, що йому скажуть, хай і не дуже зрадіє.

— Авжеж не зрадіє.

Квентин сам не радів багатьом речам у цій справі. Подорож переповненим кораблем, який жбурляло вітрами та хвилями, їжа — тверді сухарі, поїдені хробаками, питво — чорна, як вугілля, оковита, що занурювала у солодке забуття, постіль — купа пліснявої соломи, сморід чужинців у носі… але чого він чекав, коли ставив підпис на клапті пергамену в Волантисі й тим віддавав свій меч у службу Строкатому Князеві на цілий рік? Зрештою, у великій пригоді не обійтися без випробувань.

Далі мала початися суцільна зрада. Юнкайці привезли їх із Волантису битися за Жовте Місто. Але наприкінці подорожі дорнійці мали намір перебігти на інший бік. Це означало кинути нових братів по зброї. Хай сам Квентин не обрав би собі «Вітрогонів» у бойові побратими — якби міг обирати, — але ж перетнув із ними море, поділяв трунок і частунок, бився поруч, перекидався байками з тими небагатьма, чию мову розумів. І нехай його байки складалися з суцільної брехні — така вже була ціна за перевіз до Меєрину.

«Не чекайте від цього походу великої честі» — попереджав їх Геріс ще у «Гостиному дворі» Волантису.

— Даянерис тепер має бути на півдорозі до Юнкаю з військом за спиною, — сказав Квентин. Вони саме походжали удвох серед коней.

— Можливо, — відповів Геріс, — а може, й ні. Ми вже чули такі розмови. Астапорці були переконані, що Даянерис іде на південь з драконами, щоб зняти облогу. Але вона не прийшла до них, і сюди не прийде.

— Цього ми не знаємо. Не можемо бути певні. Треба вчасно втекти — перш ніж доведеться битися проти дівчини, яку мене послали звабити на шлюб.

— Почекаймо до Юнкаю. — Геріс махнув рукою на пагорби. — Ці землі належать юнкайцям. Ніхто тут не дасть утікачам із війська ані харчів, ані притулку. А на північ від Юнкаю починається нічийна земля.

Геріс мав рацію, та все ж Квентин почувався незатишно.

— Здоровило наробив собі забагато друзів. Хоча знав, що нам треба якомога швидше втекти до Даянерис. А тепер він почуватиметься винуватим, що кидає братів по зброї. Як почекаємо ще — почне мучитися, що зраджує їх напередодні битви. На такий вчинок він просто не здатний — ти ж знаєш його незгірш мене.

— Хай коли ми втечемо, то однак буде зрада, — заперечив Геріс. — Строкатий Князь не схвалює втечі з полку. Він вишле по нас нишпорок, і якщо нас упіймають — рятуйте, боги, наші душі. Коли пощастить, нам відрубають по одній ступні, щоб не тікали знову. А коли не пощастить, віддадуть Мальованій Меріс.

Почувши згадку про Меріс, Квентин замовк. Мальована Меріс його лякала. То була жінка з Вестеросу, вища за нього на зріст і хіба що на палець коротша за шість