Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Де був? Кажи, де був? До других бігав? Кращих шукав? — в'ючись хмелиною кругом його і усміхаючись рожевою квіточкою, допитувалася вона його.

— Гроші розтринькував, дурний! Не знав їх де дівати, то по городу трохи не стрічному і поперечному роздавав.

— Нащо? Краще б ти доні хатку купив. Невеличку хатку з садочком. І твоя доня, як мала пташка канареечка, сиділа б там та пісень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.

— А справді? — подумав він. — Куплю, куплю, тільки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.

— Який бенкет?

Колісник розказав усе Христі. Потім, граючи очима, почав:

— Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан — багато зможе і давно чортом на мене дивиться. От, як буде він, перетягни його на мою руч. Перетягнеш — штучну тобі хатину куплю, і не З одним, а аж з двома садками.

— Руку! — скрикнула вона, випрямляючись на увесь ріст. Очі її грали, лице усміхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся... є такий у світі чоловік, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хіба твій Лошаков вистоє?

У неділю коло Колісникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство і прямісінько простувало у парадні двері, перед котрими (досі ще не видане диво у городі) стояв страшного росту швейцар із здоровенною булавою, у парчевому картузі, в каптані, облямованім Золотим позументом. Перед кожним ухожим він витягався у струну, щось вихитував булавою — тобто честь робив, і пропускав у розчинені двері. Народу Зібралося на те диво подивитися — уся вулиця з обох боків запруджене людем, так що пройти трудно.

— Побий тебе сила божа! Що то він виробляє? — дивувалися робочі, дивлячись на ті затійливі вимахи швейцарової булави. — Помаха, помаха під носом, та тоді й пускає.

— То він дає: понюхай, мов, чим пахне! — відказав хтось, і чимала купа підняла регіт.

— От церемонія, так так. Це не по-нашому. Так тільки у Москві буває. От і піди з Колісником. Первий він чоловік на увесь город, — казали заможні хазяїни-ремісники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонію.

— Ну, якого ви бісового сина зібралися сюди, очі повитріщали? — почули вони у розчинене вікно Колісникової квартири. — Ідіть собі, поти не порозганяли.

— Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.

— Хто сам?

— Та вже не хто — Колісник.

— Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?

— Піди ж ти. Забулося. Начальство, бач.

— А знаєте що? Щоб не було напасті якої, краще розійтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дуріють.

— Коли тобі не хочеться, то йди. А ми хоч раз на віку побачимо на панський бенкет.

— Побачите, поти очі заплюють.

— Та вже ж.

Декілька пішло, а на їх місце присунуло ще більше. Народ запрудив усю вулицю — проїхати з трудом можна.

— Розходьтеся! Розходьтеся! — десь не взялися поліцейські і почали розпихати людей.

— Чого розходьтеся? — деякі з пообідавших і хильнувших почали одмагаться. — Іди собі, коли тобі треба.

Поліцейські начали силувати — народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того і з другого боку улиці і ну з двох труб кропити людей. Усі так і кинулись врозтіч. Через півгодини хоч би тобі жива людина показалася на вулиці. Ніхто тепер не заглядав у вікна, ніхто не перечив бенкетові ні лихим, ні добрим поглядом.

А бенкет розвернувся на всі боки. На здоровенних столах — напиткгв та наїдків. Перші стояли у затійливих пляшках, кухлях, графинах, і сонячне проміння переливалось різними цвітами у їх чистих трунках, другі — на срібних тарілках; з-під скляних покришок так привітно усміхалися до кожного. Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися. Панства було повні хати: усі предводителі з Лошаковим в галові, всі члени земства, чимало губернських гласних і Рубець між ними. Проценка Колісник, уздрівши, теж запросив, і Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земські стовпи зійшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то одні, то другі. Лошаков перший підняв чарку за земство, за земських робітників, предсідатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщиріших Земських робітників. Колісник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка річ подобалася усім найбільше, всі закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пішли пожадання успіху тим і другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рікою.

То було перед обідом, за закускою. А що то було за обідом? Кругом довгого столу усілися усі, на почетному місці — Лошаков, по праву руч його усі предводителі, по ліву — земці. Колісник примостився якраз на кінці проти Лошакова. Як хазяїнові і порядникові, йому часом приходилося схоплюватися, вибігати, через це він і зайняв те місце. Лакеї у білих поручниках цілою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по дві пляшки старого дорогого вина, їжі — хоч розпережися, пий — скільки схочеш. Уже ж і пили усі, і їли! Гомін не вгавав ні на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмілий, тихий, і той за обідом, цокнувшись з Колісником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усі підхопили. Колісник, радий, почервонівши, мов несміла засватана дівка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.

— Перше ж зроду довелося мені вітати таких дорогих гостей. Перше зроду, — і аж сльози зронив від радості.

— По обіді на ура Колісника! — шепталися за столом, як він вибіг у другу хату за чимсь.