read-books.club » Сучасна проза » Ностромо. Приморське сказання 📚 - Українською

Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ностромо. Приморське сказання" автора Джозеф Конрад. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 127 128 129 ... 145
Перейти на сторінку:
пальці, затулила очі долонями і зневірено пролепетала:

— То ради цього ми працювали?

Лікар понурив голову. Він здогадувався, щó на думці в доньї Емілії. То це ради цього її життя було позбавлене всіх щоденних сокровенних радощів кохання, потрібних її ніжній натурі так, як потрібне людині повітря? І лікар, обурений сліпотою Чарлза Ґулда, поквапився змінити тему розмови.

— Я про Ностромо хотів з вами поговорити. Ой, має ж той молодець і певну послідовність, і завзяття. Ніщо його не зупинить. Але не зважайте на це. Є тут щось непоясненне — чи, може, таке, що надто легко пояснити. Знаєте, Лінда практично є доглядачкою маяка на Великій Ісабелі. Ґарібальдіно зараз надто старий. Його обов’язки — чистити лампи та куховарити в домі, а от по сходах він уже не може піднятися. Чорноока Лінда цілий день спить, а вночі наглядає за маяком. Утім, таки не цілий день. Устає ближче до п’ятої вечора — коли наш Ностромо, якщо тільки він зі своєю шхуною в гавані, пливе маленьким човником до неї на побачення.

— Вони ще не побралися? — спитала пані Ґулд. — Наскільки я розумію, цього хотіла її мати, коли Лінда була ще зовсім дитиною. Коли я прихистила в себе дівчат на рік чи десь так під час Війни за відокремлення, то та незрівнянна Лінда не раз просто собі заявляла, що збирається стати Джан’ Баттісті за дружину.

— Вони ще не побралися, — коротко відповів лікар. — Я іноді до них навідуюся.

— Дякую, дорогий докторе Моніґеме, — відказала пані Ґулд, і в затінку великих дерев її дрібні рівні зубки зблиснули в молодечій усмішці, сповненій лагідного лукавства. — Ніхто не знає, який ви насправді добрий. А ви цього й не показуєте, ніби щоб навмисно мене подратувати, а я ж давним-давно довірилася вашому доброму серцю.

Лікар, закопиливши верхню губу, ніби хотів когось укусити, задерев’яніло вклонився, не встаючи з крісла. Цілковито заглиблений у себе, як і кожен чоловік, до якого любов прийшла пізно, і то не як найпрекрасніша з ілюзій, а як безцінне і повчальне нещастя, він дивився на цю жінку (з якою був у розлуці приблизно рік), і його переповнювало обожнення, бажання цілувати пружок її сукні. І цей надмір почуттів природно виражався у перебільшеній черствості мови.

— Боюся, така велика вдячність для мене — це вже занадто. А втім, ці люди мене цікавлять. Кілька разів я зазирав до маяка на Великій Ісабелі, аби провідати старого Джорджо.

Він не розповів пані Ґулд про те, що навідувався туди, оскільки за її відсутності знаходив там полегшу серед суголосних почуттів: суворого захоплення старого Джорджо «англійською сеньйорою — благодійницею», велемовної, бурхливої і палкої приязні чорноокої Лінди до «доньї Емілії — цього ангела», поклоніння прекрасної білошийої Джізелли, яка закочувала очі догори, а тоді скоса зиркала на нього не то лукаво, не то щиро, аж лікар подумки вигукував: «Якби я був не я, не такий старий і потворний, то подумав би, що пустунка пускає мені бісики. І, мабуть, таки пускає. Смію сказати, що вона пускатиме бісики будь-якому». Доктор Моніґем нічого цього не повідав пані Ґулд, провидінню родини Віол, а натомість повернув розмову на того, кого він називав «наш славний Ностромо».

— Я ось про що хотів вам розповісти: наш славний Ностромо кілька років майже не звертав уваги на старого та його доньок. Правда й те, що він місяців десять на рік не бував удома — плавав уздовж берега. Збивав собі статки, як він сказав колись капітанові Мітчеллу. І схоже, що збив їх напрочуд вдало. На це можна було сподіватися. Чоловік він дуже винахідливий, дуже самовпевнений, готовий хапатися за будь-який шанс і йти на будь-який ризик. Пригадую, якось був я у конторі Мітчелла, і він зайшов туди з отим спокійним серйозним виразом, який ніколи не сходить з його обличчя. Дивлячись своїм звичаєм повз нас просто на стіну, сказав, що торгував у Каліфорнійській затоці й по поверненню був радий побачити, що на скелястому бéрезі Великої Ісабели будується маяк. Дуже радий, повторив він. Мітчелл пояснив, що будує його ОПСК для вигод поштової служби за його власною порадою. Капітан Фіданца зволив сказати, що то була чудова порада. Пам’ятаю, як він підкрутив собі вуса й обвів поглядом карнизи по всій кімнаті, а тоді запропонував зробити доглядачем того маяка старого Джорджо.

— Я про це чула. Зі мною тоді радилися, — сказала пані Ґулд. — Я висловила сумнів, чи буде добре для цих дівчат невідлучно сидіти на острові, мов у в’язниці.

— Старому Ґарібальдіно пропозиція припала до душі. Щодо Лінди, то для неї будь-яке місце — гарне та миле, якщо на нього вкаже Ностромо. Вона могла б так само дожидатися там, аби потішити свого Джан’ Баттісту, як і будь-де. Як на мене, вона завжди була закохана в того непощербного капатаса. А ще і її, і батька турбувало, як захистити Джізеллу від залицянь такого собі Раміреса.

— Ах! — зацікавлено вигукнула пані Ґулд. — Рамірес? Що то за чоловік?

— Просто міський мосо. Його батько був карґадором. Довготелесим обірваним хлопчиськом він бігав по верфі, поки його не підібрав Ностромо і не вивів у люди. Коли він трохи підріс, Ностромо посадив його на баркас і дуже скоро доручив йому човен № 3 — човен, на якому вивозилося срібло, пані Ґулд. Ностромо обрав цей баркас під те завдання тому, що з усього флоту компанії він мав найкращі навігаційні якості й був найміцніший. Молодий Рамірес був один із п’ятьох карґадорів, яким довірили відправлення срібла з митниці у ту славнозвісну ніч. Оскільки човен, за який відповідав Ностромо, затонув, то він, залишаючи службу в компанії, порекомендував капітанові Мітчеллу Раміреса як свого наступника. У портовій праці пана Раміреса ідеально вишколив сам Ностромо — і так той перетворився з вічно голодного безпритульного на людину і на капатаса сулакських карґадорів.

— Завдяки Ностромо, — сказала пані Ґулд з теплом у голосі.

— Завдяки Ностромо, — повторив доктор Моніґем. — Слово честі, влада цього молодика мене лякає, коли я про неї думаю. Нема нічого дивного в тому, що бідолашний старий Мітчелл був лише радий узяти на працю когось вишколеного, аби не мати клопоту. Дивує той факт, що сулакські карґадори прийняли Раміреса за свого шефа просто на догоду Ностромо. Авжеж, він — не другий Ностромо, як сам собі наївно уявляє, і все-таки становище його — до певної міри блискуче. Отому-то він осмілів настільки, що взявся залицятися до Джізелли Віоли, котра, як вам відомо, — визнана в місті красуня. Втім, старий

1 ... 127 128 129 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностромо. Приморське сказання"