Читати книгу - "Страта"

— подзвін банджо в чиїхось руках.

Темрява.

Розділ п’ятнадцятий
* * *

 ільно спресований вітром сніг. Химерні візерунки та ще сонце, що підкреслює кожну виїмку...

Ірена постояла, безпорадно кліпаючи напівосліплими, сльозавими очима. Щось дивне сталося зі сприйняттям кольору — білий, укритий снігом простір, раптом постав перед нею всіма відтінками червоного.

Голий гай. Пагорби. Вітер стих... А чи був той вітер? Мальовнича купа валунів... на місці її будинку. Її вічного будинку.

Червоний колір перетік у фіолетовий. У синій. Імла відступила. Тепер світ бачився, як і раніше, — білим...

Сісти на сніг?

Вона похитнулася. І повільно пішла вперед.

Скрип — вкрадливо озивався сніг. Скрип-скрип...

Той, що жив усередині, притих.

У світі запала тиша. Купол вицвілого неба, низка блискучих заметів, скрип, скрип...

Біля підніжжя пагорба вона зрозуміла, що може думати. Без зусиль. Відсторонено.

Семироль.

Ян залишився прикривати її і, ймовірно, віддав життя...

Рек.

Безкорисливий лицар був відтятий від неї, ніби ножем. Відрізаний. Закинутий у попередню МОДЕЛЬ, сам-один, на краю прірви...

Вона зітхнула. Усі почуття притупилися — залишилася гірка констатація.

«Ти зробив усе можливе, Реку, — сказала вона, наче лицар міг її почути. — Я так хочу, щоб ти залишився живий... Не зірвався в прірву, намагаючись урятувати мене... І не замерз посеред сніжної пустелі. Виживи, любий Реку, зроби мені цю останню послугу...»

Знову здійнявся вітер — цього разу метушливий, він постійно міняв напрямок. Уже кому-кому думати про виживання — так це їй самій. Через півгодини ця проблема стане головною...

Невже Анджей допустить?!

Анджей допустив в’язницю і суд. Зачаття і втечу. Яна, Провидіння, Река, обвал крижаного моста...

Анджей мертвий. У кращому разі. Творець — мертвий... Провидіння немає. Всі ці нові МОДЕЛІ — просто кола одного вировиська, Ірена прослизає крізь них, підкоряючись тим же законам, що й камінь, який котиться з гори...

— Не буде нового людства, — пробурмотіла вона затято.

І сіла в сніг.

* * *

...Вона в дев’ятому класі. Читає на шкільному вечорі свого вірша.

Мишкою я хочу бути Під мостиною, що скрипне, Гризти згублений окрайчик Без турботи, без думок. Юшкою я хочу бути На тонких безшумних лапах, Спати в різнотрав’ї літа Без турботи, без думок. Цяткою я хочу бути На далекім горизонті. Не наблизившись ніколи. Не пропавши назавжди...

«Що за дивний світогляд», — каже її однокашник Санько — він очкарик і любить розумні слова, а вона закохана в нього — то сильніше, то менше, але їй здається, що по-справжньому. — «Що за дивне світовідчуття? Я, наприклад, хочу бути ураганом і ламати дерева, ніби сірники...» — «Навіщо ламати дерева?!» — «Власне... Це не означає, що я їх ламатиму насправді. Хочу ВІДЧУВАТИ, що я сильний і багато чого можу... головне — хочу... А ти що ж, збираєшся все життя проспати у запічку?! Це на тебе схоже, Хміль...»

І він іде з компанією однокласників, там гамірно і весело, й хтось приволік півлітра шампанського у пляшці з-під лимонаду, і всі п’яні не стільки від мікроскопічної дози випитого, скільки від власної винахідливості...

«А ти, Хміль? З тобою чи й сп’янієш...»

— Ірено! Ірено!

Дитячі голоси.

Це її діти?!

— Ірено!..

Вона стоїть на снігу.

Добре було б іще хоч щось, крім снігу, побачити...

Вона протерла очі, вони здалися такими маленькими на дотик, а набрякла рука — такою великою...

Ага, он воно що...

З десяток дітлахів від восьми до дванадцяти ганяють шайбу по льоду круглого озера. Праворуч і ліворуч — імпровізовані ворота (два пластмасових ящики з-під пляшок). Від хлопчаків шугає пара. На засніженому березі купою лежать куртки та кожушки. Мерехтіння яскравих светрів і шапочок провокує метелики в очах, у декого з хокеїстів на спині пришито номер, у наймолодшого, щокатого і круглого, на куртці намальовані ікласті щелепи й виведено: «агресор».