Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

на великий подив, беручи до уваги ствердний Райхів атеїзм, декількох священиків. Усі вони, писав Райх, пройшли крізь «терапевтичну реструктуризацію», читали «оргономічну літературу» й долучилися до «місії протистояння емоційній чумі». Однак, саме тоді Райх відчув, як він сам це назвав, «виверження емоційної чуми», що хотіло знищити його центр. «Структурна ненависть до світу по-справжньому живих вирвалася на волю на тому зібранні, — писав він, — і тільки я був свідомим цього».

Райх розписав випадок Райт у «Дітях майбутнього». Матір Пакі Райт Міріам Шеппард він описував як «жваву, тямущу й злегка войовничу працелюбну жінку, що сама давала собі раду в житті… дещо надмірно нервову». Вона відрекомендувала нам свою доньку і, навіть не затуливши тій вуха, вдалася до відвертих деталей про своє статеве життя, але аудиторія такого не схвалила, і, як стверджував Райх, та «збилась з пантелику та напружилася». Елзворт Бейкер був одним з тих, кому це не сподобалося. «Вона явно віддавалася наліво та направо й насолоджувалася сексом із будь-яким чоловіком, що траплявся на її шляху, — писав той у своїх мемуарах. — Скоріш за все, їй надто сподобалося, що її слухають так багато людей, от і, захопившись, вдалася до голосної, похвилинно деталізованої розповіді про те, як вагітніла, і яку підкріпила жестами й міцними слівцями. Таке знайомство видалося доволі неотесаним та неделікатним й розбило вщент усю ілюзорність краси такого її досвіду»{463}.

Тоді Райх попросив Райт, якій було чотири з половиною рочки, аби та роздяглася, щоб публіка могла побачити, як вільно рухається її тіло, що ще не набуло м’язових блоків. «Дитина, яку я бачив та оглядав учора, поводилася дуже специфічно, — писав Райх. — Вона просто не відходила від своєї матері; було неймовірно складно встановити із нею будь-який контакт. Скидати одяг відмовилася. Я намагався не форсувати події, вважаючи, що дитина повинна була сама обирати, як вчинити, без жодних на те вказівок. Демонстрація перетворилася у фіаско. У повітрі витав дух певної прохолоди, особливо, коли її мати почала описувати генітальні звички своєї дитини. Присутніх це не надто зацікавило, тож питань пролунало катма. Матір вийшла, залишаючи за собою льодяну тишу, що брала верх над нами». Райх відчував, що його прихильники були ханжами, бо, коли справа стосувалася дітей, тим аж шерсть дибом вставала від декотрих недоречностей його філософії сексуальної лібералізації. Попри те, що психоаналітики вже давно визнали, що діти — створіння сексуальні, чи були діти готовими до того, щоб їм нав’язали дорослу сексуальність?

Райт пригадала: «Коли він попросив мене скинути одяг, а я відмовилася, саме Райх був тим, хто заспокоїв та підбадьорив мене словами: “Добре, це не біда”. У цьому він був майстром, обходився зі мною дуже ввічливо та поважно, і, за іронією долі, жоден інший дорослий у моєму житті так ніколи до мене не ставився». Вона не була першою дитиною із боязню виступів на публіці. Дворічний син Бейкера Майкл (якого лікувала Феліція Сакс) також було злякався натовпу і не хотів, щоб з нього знімали одяг. Доктор Бейкер переконав його роздягнутися до трусиків, але той відмовився, аби його оглядали, й вимагав, аби йому одягнули назад його сорочку: «Так ви не бачите мій животик», — сказав він.

Однак цього разу, перервавши огляд маленької Пакі Райт, розчарована аудиторія почала критикувати Райха, що було принизливим для нього: гуру відчував, як їхня критика завдає йому удару, як він писав, «рівноцінного кулеметній черзі». Деякі з присутніх вважали, що Райт, почувши, що її матір розказувала про її ж генітальні ігри, могла отримати психологічну травму (Маргарита Бейкер назвала презентацію «порнографічною»). «Мені було мов білий день ясно, що структурна ненависть до публічного обговорення генітальності без прикрас вперше атакувала ОДДЦ, — писав Райх. — ОДДЦ був приреченим».

На початку 1940-х Райх роздумував над започаткуванням американської версії Секс-Полу, але не зміг знайти для організації пристанище. Оргономічна дитяча дослідницька клініка була його першою реалізованою спробою запуску практичної соціології в Сполучених Штатах, але і цей проект умився слізьми провалу. «Я усвідомив, що людей до мене манила “яскравість” та “променистість” моєї особистості, — скаржився Райх. — Ні, не та справа мого життя, за яку я пролив немало крові. Я бажав працівників, бійців, знавців, шукачів. А отримав що? Купу нахлібників, що чекали від мене спасіння. Усім подавай оргастичну потенцію, благодать життя, а ніхто й пальцем об палець не вдарив, аби їх собі забезпечити. Я, бачте, їм повинен їх дати… За таких умов перестати бути чиїм-небудь поводирем або ж намагатися хоч щось зробити в океані людського бруду — це наказ самому собі, що обов’язковий до виконання».

* * *

Навесні 1950 року Райх переїхав до Мену на постійній основі, тепер уже вважаючи себе за незалежного мислителя поза рамками будь-яких конфліктів — чисто тобі Фрейд у Земмерінзі. Свій будинок у Форест-Гіллз він віддав на потреби Лікувально-діагностичного центру оргонної енергії, яким тепер завідував Елзворт Бейкер, а ОДДЦ перейшов під егіду Альберта Дюваля і продовжив функціонувати уже без свого засновника. Він більше не піддаватиметься критиці широкого загалу й оточить себе лиш найвірнішими прихильниками. Дев’ятеро його поборників, шестеро з яких отримували за своє сподвижництво офіційну зарплату, поїхали з ним до Мену, і такі лікарі, як ото Гершковіц, аби мати змогу продовжувати сеанси терапії, щовихідних вирушали в подорож тривалістю у 14 годин в один бік. Але Райх плекав двоякі відчуття стосовно своїх, як він колись описував себе у ставленні до Фрейда, «приклонних учнів». 1951 року він написав книгу «Вбивство Христа» (1953), У якій висунув теорію, що Ісус Христос — первинний представник генітального характеру, що владав із силами неземними, був убитий усіма тими, хто чекав від нього чудес, а не дочекавшись, обернулись проти нього. Він відчував такий самий тягар очікування: йому перекривали кисень його ж учні. «Існує два способи вбити великого мужа, — пояснював Райх, — пістолет або п’єдестал».

Дюваль керував