Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Брат знає. Нема нічого, що могло б допомогти вам,— він сам усе розвідав.

— Яка самовпевненість! Тоді навіщо ж ви мене найняли?

— Бо я більше не могла ждати.

Справді, ждати нестерпно. Однак я і далі жду. Повільно йду, спиняюся, повертаюсь і знову йду... Вряди-годи прибуде автобус, то тут, то там чути людську ходу, та не видно ні душі... Не видно нічого — ні зсуву, ні розлому, ні зачарованого кола, ні входу до таємного підземного переходу... Залишилась тільки темна, безнадійна перспектива, заповнена виснажливим очікуванням... і лютневий, до болю пронизливий нічний вітер...

А того ранку, о пів на восьму, в той нічим не скаламучений час... час, схожий на дистильовану воду, коли ніщо таємниче не може статися... власне, яке лихо спіткало начальника відділу фірми гуртового продажу палива?.. Цікаво, яку клієнтку судилося мені зустріти: хитру чи дурепу? Та байдуже, чого не видно, того не видно. А коли так, то нема охоти докопуватися до правди.

Я бачу те, що хочу бачити. Тільки до нього прикипаю поглядом. До блідого прямокутника, до жовтого вікна... вікна кімнати, з якої щойно вийшов. Жовта штора надійно захищає жінку від нічної пітьми, а з мене, задубілого в темряві, наче глузує. Однак це ти зрадив жінку. Примушуєш її чекати. Примушуєш чекати до такої пори.

Наближається чиясь кваплива хода, наче хтось іде на самих каблуках, і я вперше відриваю очі від вікна. Невпевнені жіночі кроки, плутаний перестук її каблуків, збоку розгойдується паперовий пакет... Біле пальто, оздоблене хутром на комірі і на рукавах, не може заховатися навіть у темряві... Незнайомка вдає, буцімто мене не помічає, але дарма. Напружений, як у панцирі, її торс повернутий до мене. А що, коли б я зненацька схопив її і звалив на траву?.. Вона впала б, як безголоса кам’яна статуя, і вдала б непритомну... Біле пальто занадто впадає в очі, а тому, мабуть, слід його засипати сухим опалим листям... Нерухома, захована під листям жінка... Незнайомка під листям раптом стає голою, а назовні виступають лише руки й ноги... Здіймається вітер і відкриває частину її обличчя... Та раптом те обличчя перетворюється на обличчя жінки за жовтою шторою... Ще раз війнуло й рознесло рештки листя... Однак замість голої жінки перед очима з’являється чорна порожнеча... Тінь незнайомки в білому пальті закрутилася під ліхтарем і, збільшившись до велетенських розмірів, розтанула в мороці... Зникли руки, ноги, а залишилась порожнеча, схожа на бездонний колодязь...

Мені здається, ніби я застромив ноги в нутро замороженої риби. Та почекаю ще півгодини. Якщо моє припущення справдиться... не сумніваюсь, воно справдиться... Незабаром на тій шторі обов’язково з’явиться тінь нахиленої жінки. З нею буде по-іншому, не так, як з незнайомкою під листям. Не я вибиратиму, а вона.

Щоб заговорити по телефону (в цьому я раніше переконався), треба саме так нахилитися, бо заважатиме стілець. Вона стане боком до вікна, і світло падатиме так, що голова здаватиметься ледь-ледь зрізаною. Штора зіткана з грубих ниток, а тому нема чого побоюватися, що жінчина тінь крізь неї не проглядатиме. Якщо мені тільки вдасться бути свідком цієї сцени, то хоч і змерзну, недаремно ждатиму. З ким вона розмовлятиме?.. Ясно з ким... З тим підозрілим типом, якого називає братом. Він дивна людина, якщо про нього кажуть, що він не має постійної оселі, бо дуже лагідний, розумний, самовідданий і розсудливий... Безвідповідальний опікун! Виступає в ролі довіреної особи, але у вирішальну мить зникає і доручає переговори жінці, напівалкоголічці, яка з розплющеними очима бачить кошмарні сни, регоче, залоскотана руками примари-чоловіка, і розмовляє сама з собою.

Зрештою, що мені до того? Я не маю найменшого бажання доскіпуватися, що в її словах правда, а що брехня. Така вже моя робота: нехай навіть бреше, аби платила. Проте, якщо хоча б у загальних рисах не знати намірів клієнта, важко грати й роль блазня. Взагалі кажучи, так само важко врахувати різні обставини, як грати роль блазня. А крім того, дається взнаки те, що називається почуттям власної гідності. З роллю блазня начебто змиришся, та коли тебе постійно вважають дурнем,— спілкування стає неможливим. А втім, мені заплачено тридцять тисяч ієн, отже, від мене хочуть, щоб у своїх діях я не виходив за межі цієї суми.

Я ставлю валізку біля ніг і, розтираючи боки застромленими в кишені пальта руками, стежу за жовтою шторою. Вгору схилом із скреготом, наче от-от розсиплеться на шматки, повзе таксі і, розпанахавши темряву фарами, зникає між будинками. Почекаю принаймні доти, поки таксі вертатиметься. Та якщо довгождана тінь на шторі не з’явиться... Ні, це неможливо... Що там казати, той її брат — надто підозріла особа... Набагато приємніше складати докупи хитромудру дитячу іграшку, ніж її розбирати...

Десь далеко гримнули залізні двері, той гуркіт пробіг по водогінних трубах і, наче стогін землі, пролунав у моїх вухах. З-поміж будинків долинуло кволе собаче скавуління. Хотілося справити малу нужду. Все тіло затремтіло, наче вже не вистачало терпцю. Мабуть, через велике напруження зору мені привиділося, ніби, виблискуючи, йде сніг. Склеплюю повіки, але сніг не перестає падати. Важко повірити не тільки в цей сніг...

Повернулося порожнє таксі. У що важко повірити?.. Було стільки неймовірних речей, що я навіть забув, у чому збирався сумніватись... Здається, навіть здатність міркувати замерзла... В жовтому вікні ніякої зміни... Мимохіть укидаю до рота скляну кульку... Думав, що то цукерка, але добре, що не квапився її гризти... Закінчивши справляти малу нужду, піднімаю валізку і прямую до автомашини... Ревіння мотора... Той гуркіт, що мав би сповістити клієнтку про моє задоволення, якби все вийшло так, як я сподівався, тепер мені огидний і тільки наганяє сум... Якщо твердити, що це факт, то, мабуть, саме з нього доведеться й починати.