Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Дозвольте все-таки запитати про ту скріпку... Можливо, як ви сказали, той випадок із скріпкою свідчить, що ваш чоловік мав серйозні наміри щодо тих документів... Та от виникає запитання, чи він збирався передавати їх комусь на станції S? Звичайно, це залежить від їхнього змісту...

— Ніхто цього не знає.

Її швидка відповідь повернулась до мене, як відбитий від стіни м’ячик, але в голосі не з’явилося нічого, чого не було перед тим, як вона замовкла.

— То, напевне, було якесь доручення фірми?

— Гадаю, не дуже важливе.

— Мені потрібна не ваша думка, а факти. Ну що ж, про ті документи я розпитаю завтра у фірмі... Та мені ось що незрозуміло... Можна примиритися з тим, що у вас немає жодних припущень,— це ваша особиста справа і нічого тут не вдієш, але ніяк не вкладається у мене в голові, чому ваш чоловік, завжди такий акуратний, не залишив після себе нічого — ні записів, ні щоденника, ні візитних карток або списку адресатів,— що допомогло б натрапити на його слід... Кінці з кінцями не сходяться... Ви нічого не підозрюєте, а тому готові наполягати на тому, ніби ваш чоловік зник зовсім випадково. А може, все сталося якраз навпаки? Мені здається, що тут доречно нагадати прислів’я: «Коли птах відлітає, то свого гнізда не каляє».

— Але ж він таки повертався, щоб узяти скріпку, і, крім того, навіть не доторкнувся до чекової книжки...

— Скріпка, скріпка, скріпка... Послухайте, ну чому ви не вважаєте, що випадок із скріпкою — це лише тактичний хід, щоб вас збити з пантелику — мовляв, зникнення зовсім випадкове? Ось воно як... А може, таким способом йому захотілося сказати вам востаннє до побачення?

— Навряд... Бо коли я шукала скріпку, він чистив черевики й насвистував щось чудернацьке.

— Чудернацьке?..

— Щось начебто з телевізійної реклами.

— Ну, годі! Дуріть себе — ваша воля, але навіщо мені туману в очі напускати?

— Правду кажучи, дещо було... Здається, телефонний записник...— Жінка розгублено зиркає у куток кімнати, де стоїть телефон, і починає гризти ніготь великого пальця, але в ту ж мить притискає кулак до губів. Хотіла приховати, але не вдалося. Вона силкується боротися з поганою звичкою, та все одно на краю нігтя, вкритого товстим шаром лаку, білі сліди від зубів... Жінка винувато всміхається.

— Був телефонний записник?

— Та начебто... Такий, що розкривається, коли натиснути на кнопку... вкритий чорною емаллю... отакий завбільшки... завжди лежав на отій поличці...

— І що, пропав разом з чоловіком?

— Та ні, мабуть, брат його заховав. Навіть йому не вдавалося змусити мене до бездіяльності — щоб я тільки покірно чекала. Проте, хоч як він шукав, нічого не розвідав і, певно, тому припинив розшуки. Та якби той записник стирчав у мене перед очима, я не всиділа б склавши руки. А брат був проти. Не хотів, щоб я наражалась на небезпеку.

— Небезпеку?

— Брат каже, що в житті кожної людини одна карта життя.... Мовляв, світ кишить хижаками та отруйними комахами, а тому треба вибирати безпечну стежку, якою ходять усі люди.

— Це все одно, що сказати: перед тим, як мити руки, продезинфікуй мило.

— Еге ж... Він справді такої вдачі... Як прийде додому, завжди метушиться: і руки миє, і горло полоще...

— А все-таки, я вас прошу, подзвоніть йому негайно.

Раптом на жінчине обличчя впала сіра тінь. Ні, це піднялася завіса й проглянув його справжній колір. Сьогодні вперше її погляд став зосередженим. Легко проводячи обома руками по краю стола, вона нечутно встає, заходить у вузький простір між стільцем і вікном, і від цього в жовтій шторі утворюється невелика заглибина. Жінка, схожа на людину, яку спіймано на місці злочину... Напружений поперек, що опирається силі тяжіння... Жінка бере трубку і, не заглядаючи в телефонний довідник, набирає номер... Гнучкі, наче без суглобів, пальці, які щойно крутили диск, хапаються за штору. Мабуть, звикли за все хапатися... Нова звичка, вироблена для того, щоб відучитися гризти нігті... Штора легенько похитується, наче трохи п’яна... Чорний і жовтий кольори — знак перестороги...

— Таки справді,— жінка говорила тихо, хрипким голосом, немов до когось, що з’явився в її уяві,— прилипла до мене та звичка розмовляти самій із собою... Що там казати, першим, від кого я це почула, був він... Спочатку я не могла повірити... Відразу після того, як він безтурботно насвистував, я наче відчула якийсь страх... Але що це таке? Ніхто не підходить... Мабуть, нема вдома...

— А куди ви дзвоните?

— Та недалеко...

— Тому, хто востаннє бачив вашого чоловіка? Годі вам. Йому, певне, вже набридло відповідати на ваші запитання. А крім того, я не просив вас туди дзвонити.

— А куди? — злякано, немов торкнувшись пальцями волохатої гусені, жінка поклала трубку.

— Кому ж, як не братові?

— Це неможливо. Адже...

— Мені потрібна карта і не одна, а десять, двадцять. Бо що, власне, можна зробити з однією фотографією і старою коробкою сірників? На відміну від