Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Що ж мені робити? — запитав принишклий і переляканий поселенець, побачивши, що я не збираюся втручатися і ставати на його бік.

— Ти нічого не повинен робити, — відповів апач. — Я і мій брат Вбивча Рука все зробимо самі, і, якщо ти послухаєш нас, можеш не боятися за своє життя та майно.

Вся ця розмова відбулася дуже швидко, не минуло і хвилини. Увесь цей час я спостерігав із вікна за околицями, але нічого не помітив — мабуть, індіанці оточили дім і перевіряли, чи все спокійно.

— Мій брат уже бачить сіу? — запитав Віннету, підійшовши до мене.

— Ще ні, — відповів я, напружено вдивляючись у темряву.

— Ти згоден зі мною, що ми не повинні вбивати їх?

— Так. Білий вкрав у них землю, одного цього достатньо, щоб вийти на стежку війни. Може, у них є й інші, не менш вагомі причини поводитися вороже.

— Дуже ймовірно, але як ми проженемо їх звідси, не проливаючи крові?

— Мій брат Віннету знає це не гірше за мене.

— Вбивча Рука, як завжди, вгадав мої думки. Ми зловимо одного з них.

— Того, хто підкрадеться під двері, щоб підслухати.

Ми тихенько підійшли до дверей і відчинили їх, залишивши вузеньку шпарину, якої було цілком достатньо, щоб дивитися назовні. Біля неї я став чекати. У будинку було темно й тихо, господарі зачаїлися, боячись поворухнутися. Так тривало досить довго, поки я не відчув, що наближається розвідник. Я саме відчув, а не почув, оскільки з часом у досвідченого вестмена з’являється особливе чуття, що підказує йому, коли підкрадається ворог. Через кілька секунд я побачив індіанця, який підповз до дверей і спробував відчинити їх. Блискавично відчинивши двері, я стрибнув на сіу й обома руками стиснув його горло. Червоношкірий намагався захищатися, але не міг видати ні звуку. Через хвилину розвідник притих, і я легко втягнув його в дім, а Віннету зачинив за нами двері на засув.

— Посвітіть сюди, містере Корнере, — покликав я поселенця. — Подивимося, хто потрапив у наші сіті.

Старий запалив свічку з оленячого жиру і підніс блідий вогник до обличчя індіанця, чиє горло я відпустив, щоб він не задихнувся, але далі тримав його за плечі.

— Уфф! Гнідий Кінь, вождь окананда! — вигукнув Віннету. — Моєму братові Вбивчій Руці полювання сьогодні вдалося на славу.

Придушений червоношкірий жадібно і глибоко вдихнув повітря і насилу вимовив:

— Віннету! Вождь апачів!

— Так, — відповів апач. — Ти знаєш мене, але з моїм білим братом ти ще не зустрічався. Ти розчув ім’я, яке я щойно вимовив?

— Вбивча Рука?

— Так, це він, і ти вже випробував на собі його силу. Ти в наших руках. Як ти думаєш, що тебе чекає?

— Мої прославлені брати відпустять мене на свободу і дозволять піти.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— Чому?

— Воїни окананда не воюють з апачами.

— Окананда належать до племен сіу і споріднені з понка, які нещодавно напали на нас.

— Нам немає діла до понка.

— Гнідий Кінь нечесний зі мною. Я поважаю всіх червоношкірих мужів, але той, хто чинить несправедливо, — мій ворог, незалежно від кольору шкіри. А коли ти стверджуєш, що окананда й понка не мають між собою нічого спільного, це неправда, бо я дуже добре знаю, що вони ніколи не воювали між собою, а зараз особливо тісно пов’язані. Як я можу тобі вірити, якщо ви прийшли сюди, щоб убити й пограбувати білих людей? Ти думаєш, що Віннету і Вбивча Рука дозволять пролити кров невинних?

Вождь окананда похмуро дивився перед собою, а потім сказав:

— Великий вождь апачів Віннету прославив своє ім’я тим, що завжди поводився справедливо, — нарешті відповів Гнідий Кінь. — Але сьогодні правий не він, а я. Хіба це не наша країна? Хіба кожен, хто захоче поставити тут свій вігвам, не повинен питати нашого дозволу?

— Повинен, — визнав Віннету.

— Але білі люди не зробили цього, отже, вони винні. Хіба ми не маємо права прогнати їх?

— Я не збираюся заперечувати ваших прав, але ви намагаєтеся їх обстояти неправильно. Навіщо палити будинок і вбивати людей? Хіба ви злодії та вбивці, щоб нападати вночі, як це роблять білі грабіжники? Відважний воїн не боїться показати обличчя ворогові, він виступає відкрито й голосно заявляє про свої права. А ти ведеш за собою сотню воїнів, щоб нишком убити п’ятьох сплячих білих. Червоношкірим мужам годиться чинити так, і Віннету всім розповість, що воїни окананда — боягузи.

Слова Віннету вразили Гнідого Коня в найболючіше місце: жоден індіанець не може стерпіти звинувачення в полохливості. Він хотів скочити на ноги, але апач важким презирливим поглядом втримав його на місці.

— На ворога слід нападати вночі, — пробурчав вождь окананда. — Червоношкірі воїни завжди так роблять.

— Тільки якщо вони справді нападають на ворога.

— Хіба я повинен по-доброму домовлятися з цим блідолицим? Хіба повинен просити, якщо можу наказувати?

— Якщо Гнідий Кінь може наказувати, то нехай наказує, а не підкрадається вночі, як злодій. Нехай він виступить як господар цієї країни і скаже, що не потерпить тут блідолицих. Нехай він призначить день, коли вони повинні залишити його володіння, і якщо вони не підкоряться, тоді він покарає їх. Якби ти вчинив так, я вважав би тебе таким же вождем, як я сам, але бачу перед собою людину, яка по-злодійськи проникає в чужий дім тільки тому, що боїться, аби вдень його звідти не прогнали палицею.

Вождь окананда відвів очі від Віннету і не відповів йому, та й що він міг би відповісти.

Я