Читати книгу - "Необхідні речі"

Тоді підійшов Кіллінгворт, і Поллі, беручи себе в руки, обернулася, щоб подякувати йому. Кіллінгворт простягнув руки. З обачним захопленням Алан спостерігав, як безстрашно Поллі дозволила, щоб її долоні сховалися в ручищах священника. Він не міг пригадати, щоб колись Поллі хоч одну долоню пропонувала комусь так вільно й без роздумів.

Їй не просто трохи краще, їй набагато краще. Що, на дідька, сталося?

З іншого боку пагорба гугнявий, не дуже приємний голос отця Джона Бріґгема проголосив:

– Мир вам.

– І вам, – відповіли плакальники en masse[127].

Алан подивився на просту сіру труну поруч із тією огидною просікою штучної зеленої трави й подумав: «Мир тобі, Нетті. Віднині й на віки вічні, мир тобі».

2

Поки на «Гоумленді» завершувалися похорони-близнюки, перед будинком Поллі зупинився Едді Ворбертон. Він вислизнув зі свого авто – не гарного нового, як те, що попсував той блядський виродок із «Суноко», а просто засобу пересування – і обережно роззирнувся в обидва боки. Здається, все гаразд. Вулиця дрімала, наче в день на початку серпня.

Едді поквапився доріжкою Поллі, по дорозі дістаючи з сорочки нібито якийсь офіційний конверт. Десять хвилин тому його викликав містер Ґонт, сказав, що час завершити оплату за медальйон, і ось він тут… звісно. Містер Ґонт, він із тих людей, які кажуть тобі «жаба», і ти стрибаєш.

Едді піднявся трьома сходинками на ґанок Поллі. Дрібний подув гарячого вітерцю зачепив музичну підвіску над дверима, з якої долинув м’який бренькіт. Це був чи не найзвичніший зі звуків, але Едді все одно трішки підскочив. Він ще раз роззирнувся, не побачив навколо нікого, тоді знов опустив очі на конверт. Адресований «Міс Патриції Чалмерз» – дуже навіть претензійненько! Едді й поняття не мав, що повне ім’я Поллі – Патриція, та й не переймався цим. Його завданням було організувати цей маленький розіграш і забратися звідси.

Він укинув лист у щілину для пошти. Той пурхнув і приземлився на купку інших надходжень: два телекаталоги і брошуру кабельного телебачення. Звичайний бізнес-конверт: ім’я й адреса Поллі по центру під тарифною поштовою маркою в правому верхньому куті, адреса повернення у лівому верхньому:

Департамент захисту дітей Сан-Франциско

Ґірі-стріт, 666

Сан-Франциско, Каліфорнія 94112

3

– Що сталося? – запитав Алан, коли вони з Поллі повільно спускалися пагорбом у бік Аланового універсала.

Він сподівався принаймні словом перекинутися з Норрісом, але той уже заліз у свій «фольксваґен» і чкурнув. Мабуть, назад на озеро, щоб іще порибалити, поки сонце не зайшло.

Поллі підняла на нього очі, досі червоні на блідому обличчі, але несміливо всміхнулася.

– Що?

– Твої руки. Як їм стало так краще? Це ніби магія якась.

– Так, – відповіла вона й простягнула долоні перед собою, розвівши пальці, щоб вони обоє могли на них подивитися. – Магія, правда? – Її усмішка тепер стала вже природнішою.

Пальці все одно були покручені, погнуті, а суглоби – вузлуваті, але від гострої розпухлості, яка була ще ввечері п’ятниці, і сліду не лишилося.

– Ну ж бо, пані. Розказуйте.

– Я не впевнена, чи хочу тобі розповідати, – сказала вона. – Насправді мені трохи незручно.

Вони замовкли й помахали Розалі, коли та проїхала повз на старій синій «тойоті».

– Та давай, – підбадьорив Алан. – Не муч мене.

– Ну, – почала вона. – Думаю, питання було в тому, щоб нарешті зустріти правильного лікаря. – На щоки повільно насувався рум’янець.

– Ти про кого?

– Лікаря Ґонта, – сказала вона, нервово хихотнувши. – Лікаря Ліленда Ґонта.

– Ґонта! – Він ошелешено дивився на неї. – А як він стосується твоїх рук?

– Підвези мене до його крамниці, а я тобі по дорозі розповім.

4

Через п’ять хвилин (один із найпрекрасніших аспектів життя в Касл-Року, іноді думав Алан, – це те, що майже будь-що розташоване лише на відстані п’яти хвилин) він повернув на одне з косих місць стоянки перед «Необхідними речами». На вітрині висіла табличка, яку Алан уже бачив:

ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ.

Раптом Алан – який узагалі дотепер не замислювався про цю рису нової крамниці – подумав, що тримати заклад зачиненим, окрім як «за домовленістю», це капець який дивний спосіб вести бізнес у малому місті.

– Алане? – несміливо запитала Поллі. – Ти якийсь злий.

– Я не злий, – сказав він. – Чого мені злитися? Річ у тім, що я не знаю, як почуваюся. Напевно… – Він коротко реготнув, похитав головою і почав речення спочатку. – Напевно, як іноді говорив мій Тодд, «оголомшений». Шарлатанські ліки? Це просто не схоже на тебе, Поллі.

У неї одразу стиснулися губи, і коли Поллі повернулася в його бік, в очах було попередження.

– Я б не вживала слово «шарлатанські». Це слово залиш для французів і для… молитовних циліндрів із рекламок у «Видющому оці». Немає сенсу називати річ «шарлатанською», якщо вона працює, Алане. Думаєш, я помиляюся?

Він уже розкрив був рота – хоча й не певен, що сказати, – але вона продовжила, перш ніж він устиг відповісти.

– От глянь.

Вона простерла долоні під сонячні промені, що заливали лобове скло, а тоді кілька разів рвучко стиснула їх у кулаки й розтиснула.

– Гаразд. Погано дібрав слова. Я мав на…

– Так, я теж так вважаю. Дуже погано дібрані слова.

– Вибач.

Тоді Поллі обернулася до нього повністю, сидячи на місці, де раніше так часто сиділа Енні, у машині, що раніше була сімейною машиною Пенґборнів. «Чому я її досі не продав? – загадався Алан. – Я що, божевільний?»

Поллі ніжно поклала долоні зверху на Аланові.

– Ох, це перетворюється на дуже незручну розмову – ми ж ніколи не сваримося, і я не збираюся починати сьогодні. Сьогодні я поховала добру колежанку. Я не планую ще й гиркатися зі своїм коханим.

На обличчі Алана повільно засвітилась усмішка.

– То от хто я тепер? Твій коханий?

– Ну… мій друг. Принаймні так сказати можна?

Він обійняв її, трішки вражений з того, наскільки вони щойно були близькі до того, щоб обмінятися різкими словами. І не тому, що вона почувається зараз гірше, а тому, що їй краще.

– Кохана, ти можеш казати що завгодно. Я дуже тебе люблю.

– І ми не будемо сваритися, що б там не сталося.

Він цілком серйозно кивнув.

– Що б не сталося.

– Бо я тебе також кохаю, Алане.

Він поцілував її в щоку, тоді відпустив.

– Ану покажи мені ту казку, що він тобі дав.

– Не казку, а азку. І він мені її не дав, а позичив на пробний період. Саме тому я і тут – щоб купити її. Я ж казала тобі. Лише сподіваюся, що він не попросить усі гроші світу за це.

Алан