Читати книгу - "Вершник без голови"

— А де ж це він тепер? Чогось я ніде його сьогодні не бачу. Кінь його в стайні, то поїхати він нікуди не міг.

— Та ні, поїхав, мас' Стампе, оце ж допіру й поїхав. Він тепер увесь час десь їздить і довго не буває вдома.

— Верхи?

— Та звісно ж. Тільки на сірому. Го-го, він тепер на рудому не їздить. Від самої тої ночі, що я казав. Може, думає, що як рудому тоді так перепало, то нехай добре відпочине.

— Слухай, Плутоне, — сказав Зеб, якусь хвилю постоявши мовчки й видимо заглибившись у якісь міркування. — Я оце подумав, що буде й справді краще, як моя стара худобина пожує ще трохи кукурудзи. Їй сьогодні ще скакати та скакати, то щоб вона мені не пристала в дорозі. Недарма ж бо кажуть: скорий поспіх — людям посміх. Отож не буду її підганяти, хай собі наїдається. А тим часом і я міг би трохи підживитися. То, може, збігаєш до кухні та подивишся, чи нема там чогось такого, щоб кинути на зуб. Якогось шматка холодного м'яса й кукурудзяного коржа — ото й буде досить. Твоя молода хазяйка сама хотіла мене пригостити, але я поспішав і через те відмовився. А оце тепер, поки дожидаю свою худобину, можу й собі обгризти якусь кісточку, аби згаяти час.

— Та певне ж, мас' Стампе. Я миттю принесу.

З цими словами чорношкірий кучер гайнув через подвір'я, полишивши Зеба на самого себе.

Тільки-но Плутон вийшов із стайні, з обличчя старого мисливця вмить збіг недбалий вираз, з яким він закінчив попередню розмову. Виявилося, що то була вдавана недбалість, і тепер Зебове обличчя стало поважне й заклопотане.

Широко ступаючи, він подався вимощеним кам'яними плитами проходом між стійлами в кінець стайні, де стояв рудий огир.

Кінь сполохано сахнувся і, весь тремтячи, притиснувся до стіни. Як видно, його налякав рішучий вигляд мисливця, що підійшов до нього.

— Стій тихо, дурню! — буркнув Зеб. — Т о б і я нічого поганого не зроблю, хоч, я бачу, норов у тебе чи не такий же лихий, як і в твого хазяїна. Стій тихо, кажу тобі, і дай мені глянути на твої підкови.

Отак примовляючи, він нахилився і спробував підняти передню ногу рудого. Але марно. Кінь раптом шарп- нувся, зафоркав і почав бити копитами по кам'яній підлозі, так наче боявся якогось підступу.

— Хай тобі чорт, клята худобино! — сердито вигукнув Зеб. — Чого тобі не стоїться? Хто тобі що робить?.. Ну ж бо, голубе, постій тихо, — провадив він уже лагідним тоном. — Я хочу тільки подивитись, як ти підкований.

Він знов узявся за копито, але кінь так само вперто не давався.

— Гм, оцього я ніяк не сподівавсь, — пробурмотів Зеб і озирнувся довкола, немов шукаючи якоїсь ради. — Що ж його робити? Взяти в поміч негра ніяк не можна, йому й бачити нічого не слід. Але як я не покваплюся, він таки застукає мене за цим ділом… От же бісів коняка! Як мені вкоськати його?

Якусь хвилю старий мисливець стояв мовчки, з похмурим і роздратованим обличчям, намагаючись щось придумати.

— Чорт його бери, цього поганця! — знов вигукнув він. — Так би й убив його на місці!.. Ага, здається, таки придумав! Якби тільки негр не наспів. Дай Боже, щоб та дівуля його трохи затримала… Ну, ну! Ось я тебе зараз угамую, а ні — то придушу. З оцією штукою на шиї ти мені не будеш такий жвавий.

Кажучи це, він зняв із свого сідла ласо й накинув зашморг на шию рудому огиреві, а тоді щосили напнув мотузку.

У першу мить кінь люто зафоркав і почав метатися в стійлі. Та коли зашморг здушив йому горлянку, його форкання змінилося здавленим хрипом, що насилу виривався з ніздрів, і він злякано принишк.

Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань, — одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.

Коли черга дійшла до лівої задньої ноги, яку Зеб оглядав останню, в нього вихопився здивований і радісний вигук: підкова на ній була зламана — вона тріснула під другим цвяхом від кінця, і на копиті бракувало майже її четвертини.

— Якби ж то я був про тебе знав, — пробурмотів старий мисливець, звертаючись до зламаної підкови, — то не морочився б стільки з рештою. Твій слід ні з яким іншим не сплутаєш. Одначе для певності заберу-но я тебе з собою.

Так собі постановивши, він витяг з піхов великий мисливський ніж, підчепив лезом підкову й зняв її з копита; тоді, пильнуючи, щоб не впустити жодного цвяха, поклав у простору кишеню своєї куртки. А коли все те було зроблено, швидко розв'язав мотузку й звільнив рудого огиря від зашморгу, що не давав йому дихати.

Не минуло й хвилини, як у дверях з'явився Плутон з великою тацею, повною наїдків. Була там і склянка мононгахільського віскі, і Зеб зараз же взявся до діла, не обмовившись ані словом про те, що відбувалося в стайні, поки негр ходив по їжу.

Але той і сам помітив, що з рудим огирем діється щось дивне: позбувшись зашморгу, кінь увесь тремтів і сполохано озирався, так наче боявся нового брутального нападу.

— Святий Боже! — вигукнув Плутон. — Що воно таке з тим рудим? Го-го, та він начебто вас боїться, мас' Стампе?

— А-а, так, — удавано байдуже відказав Зеб. — Може, трохи й боїться. Він тут надумав укусити мою ста'ру худобину, то я перетяг його разів зо два мотузкою. Оце ж він і харапудиться.

Плутона таке пояснення цілком задовольнило, і більше про це не згадували.

— Слухай, Плутоне, — знов озвався Зеб. — Хто підковує ваших коней? Мабуть, у вас є свій коваль?

— Го-го, та звісно, що є! Жовтий Джек — ось хто їх підковує. А чого ви питаєте, мас' Стампе?

— Та я подумав, що треба б поставити підкови на задні ноги моїй худобині. Може, той ваш Джек зробить мені таку ласку.

— Еге ж, певно, що зробить, залюбки зробить!

— От тільки часу