Читати книгу - "Вершник без голови"

— Ви сподіваєтеся знайти якісь сліди?

Так чи так, а я хочу поїхати й добре роздивитися кругом. Особливо там, де я знайшов мустангера, коли на нього напав той плямистий котисько. Було б уже давно це зробити, але ж я казав вам, що ніяк не виходило. Хвалити Бога, що весь час не було й краплини дощу, отож будь-який слід, залишений і тиждень тому, можна буде розрізнити незгірш за вчорашній, — звісно, коли вмієш їх читати. Оце зараз же й поїду, міс Луїзо. Я завернув до вас, тільки щоб розказати, що там діється у форті. Не можна гаяти часу. Мене сьогодні пустили до хлопчини, то я побачив, що в голові у нього помалу прояснюється. А «регулятори» тільки того й чекають, щоб зажадати нового суду. Він може початися десь днів за три, і на той час я маю бути тут.

- їдьте, Зебе, і помагай вам Боже у вашому доброму ділі! Повертайтеся з доказами, які засвідчать, що він не винен, і я довіку буду вдячна вам за… ні, більш як за врятоване життя!

Розділ LXXI

РУДИЙ КІНЬ

Зворушений цими палкими словами, старий мисливець швидко пішов до стайні, де стояла його єдина в своєму роді «худобина». Вона смачно хрумкала кукурудзу. якої щедро вділив їй Плутон.

Сам Плутон стояв там-таки поруч, але не жвавий і усміхнений, як завжди, а незвично мовчазний і якийсь понурий, так наче щось його точило.

Та це було й не дивно. Смерть молодого господаря, якого Плутон дуже любив; горе не менш любої йому молодої господині; зневажливі насмішки Флорінди, що останнім часом не проминала нагоди дошкулити йому; а напевне, й удар носаком чобота, що перепав йому того дня від Кассія Колхауна, який поводився тепер у гасієнді, як самовладний господар, — усього того було цілком досить, щоб пояснити похмурий вигляд чорношкірого кучера.

Зеб був такий заклопотаний власними думками, що не помітив зажуреного обличчя слуги. В поспіху він навіть не дав своїй старій кобилі дожувати кукурудзу, що бло так потрібно їй після довгої дороги. Схопивши «худобину» за морду, він устромив їй іж щелепи поіржавілі вудила, просунув її довгі вуха в потріскану

ремінну вуздечку, а тоді швидко повернув її в стійлі, щоб вивести із стайні.

Та кобила опиралася. Їй шкода було кидати смачний харч, який так рідко їй траплявся. Вона нізащо не хотіла йти, і, щоб відірвати її від ясел, Зебові довелося щосили тягти за вуздечку.

— Го-го, мас' Стампе! — озвався Плутон.— І чого б оце вам так поспішати? Бідолашна конячина ще не наїлася. Нехай би собі хрумала донесхочу. Еге ж, це пішло б їй тільки на користь.

— Нема часу, негре. В нас попереду нелегка дорога. Треба подолати сотню миль менш як за дві години.

— Го-го, оце-то гони! А ви не жартуєте, мас' Стампе?

— Ні, не жартую.

— Святий Боже, ну й ганяють же по цих преріях! Мабуть, і отой кінь проскакав тоді за ніч миль із двісті.

— Який кінь?

— А онде той рудий, що в найдальшому стійлі. Кінь мас' Колхауна.

— А чому ти думаєш, що він проскакав двісті миль?

— Та він же був геть весь замилений! Та ще й мало з ніг не падав, коли я повів його до річки напувати. Спотикався, як ото молочне телятко. Го-го, він ту ніч таки добряче підбився!

— Про котру це ніч ти весь час торочиш, Плутоне?

— Про котру ніч? Дайте лишень подумаю… Еге, та певно ж про ту, коли пропав мас' Генрі. Отоді-таки рано-вранці, ще тільки сонце зійшло, я й побачив рудого. Прийшов до стайні, аж глядь — а він геть мокрий, наче річку переплив, і так тяжко сапає, як ото після чотиримильних гонів на гіп… іподромі в Новому Орлеані.

— Хто ж на ньому їздив тої ночі?

— Не знаю, мас' Стампе. Тільки ніхто на ньому не їздить, окрім самого мас' Колхауна. Го-го! Та ніхто на нього й сісти не сміє!

— То, виходить, він-таки і їздив?

— Не знаю, мас' Стампе, нічого не знаю. Не бачив цей нігер, щоб капітан виводив рудого, і хто його назад ставив, не бачив.

— Коли ти правду кажеш, що кінь був геть замилений, то хтось же мав його вивести і їздити на ньому.

— Го-го, хтось таки мав, це вже певно.

— Слухай, Плутоне, ти негр непоганий, хоча й дуже чорний, отож я вірю, що ти не брешеш і справді не знаєш, хто їздив тоді на цьому рудому. Але як ти сам собі гадаєш, хто б то міг бути? А питаю я про це лиш тому, що містер Пойндекстер мій друг, ти ж знаєш, і я не хочу, щоб хтось отак робив шкоду його власності, та й каштановій теж. Певне, то хтось із польових негрів нишком забрав худобину із стайні і ганяв на ній по всій околиці. Могло ж таке бути?

— Та ні, мас' Стампе, не схоже на те. Польовим нігерам сюди заходити не можна. Ніхто з них і не поткнеться до стайні. То був ніякий не нігер з плантації, що брав ту ніч рудого.

— Хай йому чорт, хто ж тоді? Може, наглядач? Міг він узяти коня?

— Ні, й не він.

— То хто ж це міг бути, як не сам хазяїн коня? А як він, то й нема про що говорити. Це його кінь, і він має право їздити на ньому куди хоче й заганяти його хоч би й до скону. То вже не моє діло.

— Го-го, та й не моє, мас' Стампе. Ото шкода тільки, що я не подумав про це сьогодні раніш.

— Чому шкода? Що таке тобі подіялося сьогодні раніш? Оце того ти такий понурий?

— Еге! Що подіялося? А таке лихо подіялося цьому нігерові, ой, таке лихо…

— Що ж воно за лихо?

— Ой, мас' Стампе, як мене стусонули сьогодні! Оце десь одразу пополудні.

— Стусонули?

— Та так, що аж покотився через усю стайню!

— А, то кінь тебе хвицнув? Котрий же це?

— Ой ні, не вгадали! Анікотрий із коней, а їхній хазяїн, кому всі вони належать, усі, окрім плямистої лошички. То він, мас' Колхаун, так мене стусонув.

— З якої ж би то в біса речі? Мабуть, ти, негре, щось не так зробив?

— Та ні, нічого такого цей нігер не зробив. Тільки спитав мас' Колхауна, що подіялось його рудому отої ночі й чого він так підбився. А він і каже: не мого розуму це діло, — та як