Читати книгу - "Янголи і демони"

Але за кілька кроків зупинився. Щось було не так. Як його самопожертва послужить Богові? Самотній і тихий кінець? Ісус страждав на очах в усього світу. Ні, це не може бути волею Бога! Камерарій намагався почути голос Божий, але у вухах стояв тільки шум, зумовлений дією наркотику.

«Карло. — Це був голос матері. — Бог має великі плани щодо тебе».

Спантеличений, камерарій пішов далі.

Тоді, без жодного попередження, явився Господь.

Камерарій вкляк на місці й дивися. На мармуровій стіні поряд, із ним застигла його тінь. Величезна й страхітлива. Невиразний контур, оточений золотим сяйвом. Навколо мерехтіло полум’я лампад, і камерарій був схожий на янгола, що возноситься на небо. Він постояв хвильку, здійнявши руки та дивлячись на свою тінь. Тоді повернувся й подивився вгору на сходи.

Він зрозумів знак.

Метушня в коридорах біля Сікстинської капели тривала вже цілих три хвилини, але камерарія так ніхто й не бачив. Здавалося, його просто поглинула ніч. Мортаті вже хотів було організувати пошуки по всьому Ватикану, аж раптом майдан Святого Петра вибухнув тріумфальним криком. Люди бурхливо раділи. Кардинали здивовано перезирнулися.

Мортаті заплющив очі.

— Боже, допоможи нам.

Удруге за цю ніч колегія кардиналів висипала на майдан Святого Петра. Ленґдон і Вітторія у тій юрбі теж опинились на вулиці. Усі прожектори й камери були спрямовані на собор. Там, на лоджії Благословення, що розташована точно посередині фасаду, стояв, здійнявши руки до неба, камерарій Карло Вентреска. Навіть здалеку він здавався втіленням чистоти. Постать у білому, залита яскравим сяйвом.

Майдан вирував, як бурхливе море, і за кілька хвилин кордони зі швейцарських гвардійців не витримали. Охоплений ейфорією натовп кинувся під стіни собору. Люди плакали, кричали; мигтіли фотоспалахи. На майдані було справжнісіньке стовпотворіння. Люди скупчувалися перед сходами. Хаос посилювався, і здавалося, його вже ніщо не зупинить.

Але щось таки зупинило.

Камерарій, високо вгорі, зробив найпростіший жест. Він склав долоні перед грудьми. Тоді схилив голову в мовчазній молитві. Люди знизу — спочатку по одному, тоді десятками, а тоді й сотнями — зробили те саме.

На майдані запала тиша... немов його хтось зачарував.

Молитви, що вихором кружляли в запамороченій свідомості камерарія, були безладною сумішшю жалю й надії ...пробач мені, Отче... Мамо... ваші серця сповнені милосердя... ви Церква... зрозумійте цю жертву, що її приносить син, якого ви привели у світ.

О Ісусе... спаси нас від геєни огненної... забери всі душі до раю, особливо ті, що найбільше потребують Твоєї милості...

Камерарій не розплющував очей, щоб побачити натовп унизу й телевізійні камери, що показували його всьому світові.

Він відчував усе це душею. Попри нестерпні муки, він разом з усіма переживав цю п’янку мить єднання. Здавалося, від нього в усіх напрямках тягнуться по світу невидимі ниточки. Перед телевізорами, у домівках, в автомобілях — усі молилися. Немов клітини однієї велетенської нервової системи, люди разом звернулись до Бога — десятками мов, у десятках країн. Слова, що їх вони шепотіли, були для них новими й водночас знайомими, як звук власного голосу... Це були давні істини... навічно вкарбовані в душу.

Здавалося, ця гармонія триватиме вічно.

На зміну тиші знову прийшов радісний спів.

Він зрозумів, що час настав.

Свята Трійце, Тобі віддаю найдорожче — тіло, кров, душу... як плату за насильство, блюзнірство й байдужість...

Камерарій уже почав відчувати фізичний біль. Він розповзався по його шкірі, немов чума, і йому хотілося знову вп’ястися нігтями в тіло, як він це зробив кілька тижнів тому, коли Господь явився йому вперше. Не забувай, які страждання терпів Ісус. У горлі він уже відчував дим. Цього болю не заглушить навіть морфій.

Свою місію тут я виконав.

Страх випав йому. Надія — їм.

У ніші паліїв камерарій, скорившись Божій волі, намастився олією. Покропив волосся. Обличчя. Мантію. Тіло. Він наскрізь просяк священною ароматною сумішшю з лампад. Вона пахла солодко, як його мати, й дуже добре горіла. Це буде легке вознесіння. Чудесне й швидке. І за собою він залишить не ганебний скандал... а нову силу й відроджену віру в чудеса.

Він сягнув рукою до кишені й налапав маленьку золоту запальничку, яку прихопив у ніші паліїв.

Пошепки проказав вірш із Біблії. І коли вогонь піднявся до небес, янгол Божий вознісся в цьому полум’ї.

Стиснув запальничку в долоні.

На майдані Святого Петра лунав спів...

Того видовища світ не забуде довіку.

Немов душа, що звільняється від земної оболонки з грудей, високо на лоджії Благословення, де стояв камерарій, вирвалося яскраве полум’я. Вогонь злетів угору і вмить охопив усе його тіло. Камерарій не закричав. Він підніс руки над головою й дивився в небо. Довкола нього вирувало полум’я, і знизу він виглядав, як суцільний стовп світла. Приголомшеному світові здавалося, що це дійство триває цілу вічність. Світло розгоралось дедалі яскравіше. А тоді вогонь поступово розсіявся. Камерарія не було. Чи він упав за балюстрадою, чи просто випарувався — цього знати було неможливо. Залишилася тільки хмарка диму, що тонкими пасмами здіймалася в небо над Ватиканом.

135

Світанок прийшов до Рима пізно.

Вранішня злива змила натовп із майдану Святого Петра. Журналісти залишилися. Прикрившись парасолями або сховавшись у мікроавтобусах, вони коментували події минулої ночі. У храмах по всьому світу було велелюдно. Це був час роздумів і розмов... для представників усіх релігій. Запитань було безліч, а відповіді, здавалося, тільки породжують нові — ще складніші — запитання. Ватикан мовчав. Жодних офіційних заяв не зроблено.

Глибоко у Ватиканських гротах кардинал Мортаті стояв па колінах перед відкритим саркофагом. Він підніс руку і стулив почорнілий рот померлого. Його Святість тепер здавався умиротвореним. Він знайшов, нарешті, вічний спокій.

Біля ніг Мортаті стояла золота урна, наповнена попелом. Мортаті сам зібрав його й приніс сюди.

— Шанс на пробачення, — сказав він Його Святості, кладучи урну в саркофаг поряд із тілом. — Немає любові сильнішої, ніж любов батька до сина. — Мортаті прикрив урну краєм папської мантії. Він знав, що ці священні гроти призначені тільки для останків Пап, але чомусь мав відчуття, що вчинив правильно.

— Сеньйоре? — покликав хтось, заходячи до гротів. Це був лейтенант Шартран. Його супроводжували троє швейцарських гвардійців. — Вас чекають на конклаві.

Мортаті кивнув.

— Іще хвильку. — Він востаннє подивився в саркофаг і підвівся. Повернувся до гвардійців. — Час Його Святості спочити з миром. Він цього заслужив.

Гвардійці підійшли і з величезним зусиллям посунули кришку саркофага назад. З глухим стуком вона стала на місце.

Мортаті йшов сам через двір Борджіа