Читати книгу - "Мене називають Червоний"

— Не знаю, — відповів Кара. — Не маю змоги подивитися на нас у дзеркало.

Я уявив собі, як у сяйві світильника, взятого в кав'ярні, з суміжної кімнати за нами стежить моя дружина — вона була за кілька кроків од нас, тому я побоявся вкусити Кару за вухо.

— Кара-ефенді, який удерся з кинджалом у мій дім, у мій інтимний світ та ще й допитував мене. То ти відчуваєш на собі мою силу?

— Відчуваю й визнаю твою правоту.

— Тоді запитуй те, про що хотів запитати.

— Розкажи мені, як виховував тебе побоями майстер Осман.

— Учнем я був значно худішим, тендітнішим і гарнішим, аніж тепер. Він вилазив на мене зверху, як оце я на тебе, лупив мене по руках, інколи добряче знущався, але мені це приносило тільки задоволення, адже я був закоханий у його мудрість, хист і велич, тому ніколи й не підозрював нічого поганого: я любив його. Майстер Осман був тим, хто направив мене на стезю любові до живопису, кольорів, паперу, каляму, краси малюнка, всього, що ми зображуємо, тобто до світу, до Аллаха. Майстер Осман був для мене другим батьком.

— Він часто бив тебе? — запитав Кара.

— Його удари я сприймав як необхідність, як батькове покарання; він бив заслужено, карав і мучив мене, щоб чогось навчити, — удари майстра завжди корисні учневі. Нині я розумію, що завдяки страху та болю від лупцювання лінійкою по пальцях, я швидко й добре освоїв малярську науку. Тримаючи за чуприну, він лупив мене головою об стіну, але завдяки цьому я не марную надаремне фарби й сухозлітку, знаю їхню міру на малюнку, вмію зобразити вигини кінських ніг в уяві, скрити на мініатюрі попередні креслення, вчасно сполоснути у воді пензля, зосереджуватися на сторінці й укладати в неї душу. І, вже будучи сам майстром, зі спокійним серцем б'ю власних учнів, бо усвідомлюю, що своїм умінням і хистом завдячую ударам учителя. Я добре знаю: якщо побої, навіть несправедливі, не вражають гордості підмайстра, то вони підуть цій дитині тільки на користь.

— Але коли ти б'єш свого учня з милим личком, солодким поглядом і характером янгола, перегинаєш палицю заради власної втіхи, хіба ти тоді не розумієш, що так само поводився з тобою майстер Осман?

— Інколи він так лупив мене за вухами мармуровим приладом для глянсування паперу, що в них дзвеніло кілька днів, він доводив мене до божевілля. Часом же міг уперіщити такого ляпаса, що з очей бризкали сльози, а мої щоки горіли тижнями. Я пам'ятаю все, однак незважаючи ні на що люблю свого вчителя.

— Неправда, — заперечив Кара, — розмальовуючи книгу мого дядька в європейському стилі, ви мстили майстрові Осману від люті, що накопичилась у вас десь у глибині душі.

— Ти зовсім не знаєш малярської братії. Правда звучить інакше. Перенесені в дитинстві побої на все життя прив'язують художника до свого майстра узами любові.

— І на Іреча, й на Сіявуша напали ззаду, як ти на мене, та перерізали їм горлянки тільки через братні ревнощі. І в «Шахнаме» заздрісними своїх синів виховав несправедливий батько…

— Так і є.

— А нині несправедливий батько, який нацькував вас один на одного, задумав зрадити своїх учнів, — сміливо заявив Кара. — Ай! Не ріж! — застогнав він, ще раз скрикнув од болю й додав: — Перерізати мені горлянку, ніби жертовному ягняті — справа немудра, еге ж. Але, якщо ти вб'єш мене, не вислухавши, — а я таки не вірю, що ти зробиш це, ааа!.. Зупинись!.. то роками сушитимеш собі голову над словами, які не почув.

Я перестав притискати шаблю до його горла.

— Майстер Осман з перших днів вашого учнівства стежив за кожним кроком своїх вихованців, його очей не уникала й найдрібніша риса характеру кожного з вас; він з радістю споглядав, як під його орудою ваші таланти, дари Аллаха, розпустилися, наче весняні квіти, й переросли в майстерність. Нині ж майстер Осман одвернувся від своїх учнів, покинув їх напризволяще, аби врятувати цех, якому разом із вами присвятив життя, врятувати стиль того цеху.

— В день похорону Заріфа-ефенді я розповів тобі три притчі, щоб ти усвідомив, яка огидна річ — те, що ми називаємо стилем.

— Але твої притчі — про стиль маляра, — обережно відповів Кара, — а тривога майстра Османа пов'язана зі стилем малярського цеху, він хоче увіковічнити його.

Кара мало не годину розповідав, якого важливого значення надає падишах пошукам мерзотника, що відправив на той світ Заріфа-ефенді та Еніште-ефенді, як заради слідства відчинили двері скарбниці Ендеруна, як майстер Осман використовує цю нагоду, щоб перешкодити виданню книги Еніште та, зрадивши самого себе, покарати тих, хто почав наслідувати європейців. Кара заявив, що зображення коня з обрізаними ніздрями дає йому всі підстави підозрювати в обох убивствах Зейтіна, однак до рук катів потрапить Лейлек, оскільки головний маляр Осман переконаний, що винен саме він. Я відчував, що мій непроханий гість таки говорить правду, бо боїться лоскоту шаблі. Він захопився своєю промовою, наче мала дитина, — мені аж хотілося його розцілувати. Почуте не злякало мене: як я розумів, Лейлек з гри вилітає, і після смерті майстра Османа — хай посилає йому Аллах довгі роки життя — я посяду місце головного маляра.

Лиш одне мене непокоїло: занадто велика вірогідність того, що пророцтвам Кари немає місця в майбутньому. Затяжні паузи в його розповіді наштовхували мене на думку, що майстер Осман змете зі свого шляху не тільки Лейлека, а й мене. Такі думки про ймовірність неймовірного не просто лякали мене, а наганяли жах, адже я міг залишитися без даху над головою та без батьківщини, наче дитина без матері. Щоразу, коли ці підозри зринали в моїй голові, якась внутрішня сила штовхала мене ввігнати лезо шаблі в горлянку Кари, та я стримував себе, не наважуючись поставити ані перед ним, ані перед собою найважливіше запитання: чому нас оголосили зрадниками тільки за те, що ми, наснажені байками про європейських майстрів, зробили до книги Еніште кілька ідіотських ілюстрацій? Я вкотре нагадав собі, що Лейлек і Зейтін змовилися проти мене, тож забрав шаблю від горла Кари й сказав:

— Ходімо до Зейтіна, перетрусимо його дім. Якщо останній малюнок у нього, то нам нічого боятись, і все буде добре. А якщо мініатюри там немає, то візьмемо Зейтіна за шкірку й гуртом нападемо на житло Лейлека.

Я попросив Кару довіряти мені, наголосивши, що