Читати книгу - "Проби"

Хіба не можемо ми приправляти взаємне спілкування і бесіду короткими дотепними зауваженнями, які самі по собі народжуються у веселому і тісному колі людей, які з цілковитим взаємним вдоволенням перекидаються між собою жвавими і забавними жартами? З природної своєї млявості я вельми схильний до такого оточення. І якщо в ньому нема значимості і серйозності іншого оточення, про яке я щойно говорив, то в ньому можна проявити не менше винахідливості і гостроти і воно не менш корисне, як це гадав і Лікург. Щодо мене особисто, то в ньому я проявляю більше безпосередності, ніж дотепності, і я більш удачливий, ніж умілий. Зате я бездоганний у терпінні, бо без найменшої досади зустрічаю опір не тільки різкий, але навіть образливий. І якщо мені не удається тут же на місці знайти влучну відповідь на випад противника, я не стану довго тупцяти на одному місці, виявляючи непотрібну впертість у нудних і непереконливих запереченнях: я умовкаю, з веселою покірністю схиляючи голову, і дожидаюся сприятливішої нагоди доказати свою правоту. Той, хто завжди у виграші, не справжній гравець. У більшості людей, які відчувають свою неміч, змінюється міна і голос, і, розпаляючись гнівом, замість дати добру відсіч, вони тільки доказують своє безсилля і нетерпіння. У таких сутичках ми ненароком торкаємося найпотаємніших струн, найприхованіших своїх вад, які в спокійному стані не могли б розкритися без болісного чуття. І ось так ми в самих собі дістаємо корисну науку і попередження.

Є у нас і інші ігри, на французький манер, коли дають волю рукам — їх я до смерті ненавиджу. За своє життя я двічі бачив, як насправді загинули два принци нашого королівського дому. Мерзотне діло — справжня бійка під час гри.

Взагалі, коли я хочу скласти собі про когось думку, я питаю його, наскільки він вдоволений собою, чи до мислі йому те, що він робить і говорить. Я не бажаю чути такого роду виправдань, як «Я зробив це граючись»,

Роботу цю забрали з-під ковадла.

Овідій, Скорботні елегії, І, 7, 29

«я на це і години не потратив; цього я відтоді і в очі не бачив». — «Добре, — кажу я в таких випадках, — полишімо ці всі речі, покажіть мені те, що вас цілком представляє, те, по чому, як ви самі вважаєте, про вас можна справедливо судити!» І ще: «Що ви вважаєте у своєму творі найкращим? Ось оце або, може, оте? Гожість виконання, або самий предмет, винахідливість вашу, чи уміння розважати, чи пізнання?» Бо, як я помічаю, люди звичайно так помиляються в оцінці своєї роботи, як і чужої. І не тільки через упередженість, яка сюди примішується, але і з невміння добре розібратися у своєму ж ділі. Творіння людини, маючи власне значення і долю, може виявитися для неї удачею більшою, ніж вона мала підстави на це розраховувати за своїми знаннями і здібностями, може виявитися значнішим, ніж вона сама. Щодо мене, то про вартість чужої роботи мені куди легше висловити певну думку, ніж про вартість моєї власної. І ці свої Проби я розцінюю то низько, то високо, виявляючи непослідовність і невпевненість.

Існує багато книжок, корисних своїм змістом, але вони нічого не говорять про мистецтво автора, і багато добре написаних книжок, як і інших добре виконаних робіт, яких творцеві не слід би соромитися. Я можу написати про звичаї нашого суспільства, про наш спосіб одягатися, зробивши це кострубато і плоско; я можу оприлюднити укази, видані в мою добу, листи державців, які стали мені відомими; я можу зробити скорочений виклад хорошої книги (а всякий скорочений виклад хорошої книги — дурниця), а потім сама книга загубиться тощо. Потомство здобуде з таких творів чималий пожиток. Але ж мені яка випаде честь, окрім випадкової удачі? Значна частина найпрославленіших книг — саме такого роду.

Коли, кілька років тому, я прочитав Філіппа де Комміні, письменника, безперечно, чудового, мене вразила у нього одна не зовсім звична думка: треба остерігатися робити своєму володареві стільки послуг, що він уже не зможе винагородити за них належним чином. Я мав би хвалити саму думку, а не письменника, бо недавно виявив її у Тацита: Благодіяння приємні лише тоді, коли знаєш, що ти можеш за них оплатити; коли ж справа стоїть інакше, то замість вдячності віддаєш за них ненавистю. Тацит, Аннали, IV, 18. Також і в Сенеки — висловлену з більшою силою: Хто вважає, що ганебно не відплачувати, той не хоче, щоб було кому платити. Сенека, Листи, 81.

Квінт Цицерон говорить про те саме, хоч і не менш яскраво: Хто вважає, що він тобі заборгував, той ніяким світом не може бути твоїм другом. Цицерон, Про домагання консульства, 9.

Людина, яка володіє знаннями і пам'яттю, може викласти будь-який підхожий для неї предмет. Але на те, щоб судити, що саме в даній книжці належить авторові, що в ній найцікавішого, як проявилася тут краса і сила його душі, треба розпізнати, що вкладено ним самим, а що запозичене, і розглянути також, як у позиченому реалізувалося його вміння зробити вибір, композицію, виявити гожість у стилі і мові. А що, коли зміст він запозичив, а форму погіршив, як це часто буває? Ми, хто мало займається книгами, потрапляємо у клопіт, бо, знайшовши у якого нового поета яскравий образ, у проповідника — сильний довід, ми не зважуємося хвалити їх, не дізнавшись спершу в обізнаної людини, чи це все належить їм, чи у когось запозичене. Я сам виявляю належну обачність.

Я недавно прочитав від дошки до дошки всі твори Тацита (а це зі мною рідко трапляється: ось уже двадцять років, як я не можу читати підряд одну й ту саму книжку навіть протягом якоїсь години) і прочитав за порадою одного шляхтича, вельми шанованого у Франції як за свої особисті достойності, так і за властиві йому і всім його братам розум і добросердя. Я не знаю письменника, який, викладаючи історичні факти, приділяв би при цьому стільки уваги звичаям і нахилам окремих особистостей. І мені здається, на противагу його власній думці, що, вивчаючи з особливою увагою долі цезарів свого часу, такі розмаїті і за всіма своїми проявами незвичні, а також шляхетні діяння, до яких спонукали багатьох їхніх підданців саме їхня жорстокість, він мав справу з предметом