Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

One day I sought a tree beside the road

Sad, dusty road, well known of captive feet —

My mind obedient but my heart with heat

Rebelled pulsating “gainst the captor'”s goad.

So my tired eyes closed on the “foreign field”

That reached around me to the starlight's verge,

One brief respite from weary years to urge

Me to forget — and see some good concealed.

But skyward then scarred deep with ages long

I saw Olympus[284] and his shoulders strong

Rise o'er the patterned destinies of all the years

Marked with God's finger by the will of Heaven —

Tracks men shall tread, with only Time for leaven —

That we might see with eyes keen after tears[285].

Розмірковуючи згодом над своїм ліричним виливом, він визнає, що «миті, подібні до цієї, дуже рідкісні». І додає: «Вся наша увага поглинена пошуками їжі та грошей, ми плануємо, інтригуємо та інше»[286].

200

П'ятниця, 26 липня 1918 року

Мішель Корде задивляється на жінок на вулиці в Парижі

Уранці Корде сидить у паризькому потягу. За звичкою він дослухається до розмов інших пасажирів. Хтось каже: «Ми наступаємо на всіх фронтах!» Французький лейтенант розгортає сьогоднішню газету перед американським військовим (який з ним не знайомий і навіть не розуміє французькою) і, показуючи на жирні заголовки, каже: «Чудово!»

Якийсь цивільний радіє за останні перемоги на фронті. У середині місяця німці здійснили ще один наступ, цього разу на Марні, але він був зупинений військами союзників, які перейшли в лютий контрнаступ. І тепер ворог відступив до цієї знаменитої річки. Надії німців виграти війну одним смертельним ударом не виправдалися. Поразка стала очевидною для всіх, навіть для стратегів у цивільному, які сидять у своїх кріслах. У результаті натиску німці досягли успіхів на союзницькій лінії фронту, досить значних на карті, але вразливих на практиці. Корде чув, як цей пан з ентузіазмом пояснював нові, несподівані зміни на фронті зневіреному в усьому капітанові.

— Я ж кажу вам, туди прямують вісімсот тисяч солдатів.

— Ви в цьому впевнені? — недовірливо запитує капітан.

— Вісімсот тисяч, обіцяю вам! Ані солдатом менше. Ми притиснемо німців.

І він, відкинувшись назад, тицяє пальцем у карту, опубліковану на першій шпальті газети, показуючи, як відбуватиметься операція:

— Дивіться! Ось так… тут… і там!

Капітана переконують його докази. Він каже:

— Та вони вщент розбиті! Яка ж їм ненависна їх поразка! Уявіть себе на їхньому місці…

Того самого дня Мішель Корде почув розповідь про одну жінку, яка на початку війни опинилася в скрутному становищі в Ділі, за німецькою лінією фронту, але потім їй вдалося знайти свого чоловіка. Той помітив, як вона «вихваляла німецьких офіцерів за їхню галантну поведінку». Чоловік зарізав дружину бритвою. Зараз він виправданий.

Пізніше ввечері Корде йде прогулятися з другом вулицями. Дме поривчастий вітер. Його друг у чудовому настрої, сьогодні вранці він отримав добрі новини з фронту від сина, прапорщика. І настрій його аж ніяк не погіршився при вигляді жінок на прогулянці, яким вітер задирає спідниці. Війна змінила все, навіть жіночу моду. З міркувань практичності та почасти ідеології за ці роки кольори стали більш приглушеними, матеріал — простішим, фасони — зручнішими, що більше пасують для роботи й активного життя. Усе постійно змінювалося — зовні та внутрішньо. Зникла довоєнна багатошарова, пишне білизна, її змінили скромніші, невигадливіші моделі; майже фанатична відданість до вигинів, ця спадщина XIX століття, з її жорсткими корсетами, вийшла з моди. Лінії стають дедалі більш прямими. І ніколи раніше спідниці не були такими короткими, ніколи їх не шили з такого легкого, тонкого матеріалу. Дами на вулиці намагаються утримати свої спідниці, щоб вітер, що налітає, не піднімав їх. Попереду Корде та його друга йшла молода жінка. Черговий різкий порив, і спідниця на ній піднімається до самого пояса. Друг задоволений — він посміхається.

201

Літній день 1918 року

Паоло Монеллі про життя за колючим дротом у Харті

Двічі він намагався втекти: перший раз — буквально за десять днів після того, як опинився в Зальцбурзькому замку. І обидва рази його ловили і повертали назад.

Деякі полонені пристосувалися до обстановки, сподіваючись дочекатися кінця війни. Але Монеллі просто знемагав від дріб'язкового життя в полоні, занурившись у чорну меланхолію. Він почувався замкненим у вічному, незмінному, ненависному сьогоденні. Монеллі виповнилося двадцять шість років, і йому здавалося, що його юність загинула. Можливо, так воно і є? Він мріє, згадує, тужить, викликаючи в пам'яті картини довоєнного, мирного життя, повсякденності, немислимі зараз, просто неймовірні, що-небудь на кшталт того, як іти тротуаром у начищених до блиску черевиках або випити чашечку кави в кав'ярні зі знайомою дівчиною. Він багато міркує про жінок. Ступінь сексуальної фрустрації серед військовополонених високий. Їжа погана і мізерна. Вони весь час балансують на межі голоду[287].

Зараз він перебуває в Харті. Це його третій табір. Полонені мешкають у довгих бараках, задушливих, тут рояться мухи у спекотні сонячні дні. За дротяною огорожею справжня сільська ідилія, пахне