Читати книгу - "Вибрані романи"

його більшим помічником і товаришем. Він супроводжував його під час відвідин хворих, навідувався з ним до шкіл і передав свої гроші в розпорядження цього святого чоловіка. Мало що бракувало, аби він навчився допомагати йому під час Меси. Він усе більше занурювався в бездонну душу дона Мануеля.

— Який чоловік, — казав він. — Знаєш, учора, прогулюючись берегом озера, він сказав мені: «Тут моя найбільша спокуса». А позаяк я перервав його поглядом, додав: «Мій бідний батько, який помер майже дев’яносторічним, прожив життя, як він сам зізнався мені, в муках спокуси самогубства, що гніздилася в ньому невідомо відколи, від народження, — казав він, — але він боронився від неї. І та оборона була його життям. Аби не піддатися спокусі, він довів до крайнощів турботу про збереження життя. Він переповідав жахливі сцени. Вони видавалися мені божевіллям. І я успадкував його. Як кличе мене ця вода, що своїм видимим спокоєм — течія захована всередині — віддзеркалює небо! Моє життя, Ласаро, — це віддзеркалення вічного самогубства, боротьба проти самогубства, що одне і те ж; однак, вони нехай живуть, нехай живуть!» І згодом додав: «Тут, в озері, спиняється течія річки, щоби далі, спускаючись плоскогір’ям, ринути водоспадами, стрибками й потоками, тіснинами й ущелинами, і дістатися до міста; і тут спиняється життя, тут, у селі. Але спокуса самогубства більша тут, поруч із заводдю, що віддзеркалює нічні зорі, а не поблизу водоспадів, які лякають. Знаєш, Ласаро, я допомагав легко померти вбогим, невченим, неписьменним селянам, які майже ніколи не покидали села, і з їхніх вуст я зумів дізнатися, хоча й не розгадав цього, справжню причину захворювання смертю, і там, у головах їхнього смертного ложа, я зумів побачити всю темноту провалля смутку життя. Це в тисячі разів гірше, ніж голод! Отож, Ласаро, продовжуймо вбивати себе в нашій справі та наших людях, нехай вони снять своїм життям, як озеро снить небом».

— Іншого разу, — також розповідав мені брат, — коли ми повернулися сюди, то побачили дівчину, пастушку, яка, видершись на вершину гірського схилу, навпроти озера, співала свіжішим, ніж його вода, голосом. Дон Мануель стримав мене і, показавши на неї, сказав: «Дивись, здається, ніби час зупинився, ніби ця дівчина була там завжди, і завжди співала, і залишиться там назавжди, як на початку моєї свідомості, так і наприкінці. Ця дівчина, разом із скелями, хмарами, деревами, водою — частина природи, а не історії».

Як він відчуває, як одухотворяє природа! Я ніколи не забуду того сніжного дня, коли він сказав мені: «Ласаро, ти бачив більшу таємницю, ніж падіння снігу в озеро та його вмирання в ньому, коли, водночас, своїм капелюхом він вкриває гору?»

Дон Мануель був змушений стримувати мого брата в його пориваннях і відсутності досвіду неофіта. А коли розумів, що він обдумує проповідь проти деяких народних забобонів, то застеріг його:

— Облиш їх! Змусити їх зрозуміти, де закінчується ортодоксальна віра та починається марновірство надзвичайно важко! Тим паче для нас. Тому облиш їх, нехай утішаються. Буде краще, якщо вони віритимуть у все, хоча б і в суперечливі між собою речі, ніж не віритимуть взагалі. Твердження про те, що надмірна віра закінчується невірством, — протестантське. Не протестуймо. Протест убиває задоволення.

Однієї місячної ночі — також переповідав мені брат — вони поверталися до села берегом озера, на поверхні якого саме звивався гірський вітерець, а в його завитках переливалися смужки місячного світла, і дон Мануель сказав Ласаро:

— Поглянь-но, вода відмолює літанію і саме говорить: anua caeli, ora pro nobis! — небесні ворота, моліться за нас!

І з його тремтячих зіниць упали ниць до трави дві зрадливі сльози, в яких, як у росі, вмився трепетний місячний вогник.

Час минав швидко, і ми — мій брат і я — спостерігали, як сили дона Мануеля почали танути, як він уже не міг умістити в собі того неосяжного смутку, що пожирав його, як, мабуть, якась підступна хвороба підривала його тіло та душу. І Ласаро, швидше, мабуть, для розради, запропонував йому заснувати при церкві щось на взірець сільськогосподарського католицького синдикату.

— Синдикат? — сумно перепитав дон Мануель. — Синдикат? А що це таке? Я не знаю іншого синдикату, крім Церкви, і ти ж знаєш «царство моє не від світу цього». Наше царство, Ласаро, не від світу цього.

— Воно від іншого?

Дон Мануель схилив голову:

— Інший світ, Ласаро, також перебуває тут, тому що в цьому світі присутні два світи. Або, краще сказати, інший світ... Годі, бо я вже й сам не знаю, про що говорю. А щодо того синдикату, то це неприємний присмак твоєї епохи прогресизму. Ні, Ласаро, ні; призначення релігії — це не вирішення економічних або політичних конфліктів цього світу, відданого Богом людським суперечкам. Людина мислить і людина творить, вона мислитиме й творитиме, щоб утішитися від народження, щоби жити втішеною, піддавшись омані, що все це має якесь призначення. Не я підпорядкував бідних багатим і не переконував останніх підпорядковувати перших. Смирення і милосердя серед усіх і для всіх. Бо навіть багач повинен скоритися своєму багатству й життю, а бідний повинен мати милосердя до багатого. Соціальне питання? Облиш його — воно нас не стосується. Прийде нове суспільство, в якому не буде ні багачів, ні бідних, в якому справедливо розділять багатство, в якому все належатиме всім, і що? Чи ти не думаєш, що із загального добробуту з іще більшою силою прориватиметься смуток життя? Так, я знаю, що один із отих вождів, які закликають до соціальної революції, сказав, що релігії! — це опіум для народу. Опіум... Опіум... Так, опіум. Даймо опіум народові, нехай спить, нехай снить. Я особисто, своєю божевільною активністю, вводжу йому опіум. І я не можу спокійно спати і бачити сни...

Ці страшні жахіття! Разом із Божественним Учителем я також можу сказати: «Обгорнена сумом смертельним душа моя». Ні, Ласаро, жодних синдикатів! Якщо вони створять їх, то я це сприйму, бо так вони розважаються. Нехай бавляться в синдикати, якщо це їх утішить.

Вже усе село помітило, що дона Мануеля покидають сили, що він утомився. Навіть його голос, отой дивний голос, набрав якогось інтимного дрижання, а на очах з’являлися сльози з будь-якого приводу. Особливо тоді, коли він розповідав людям про інший світ, про інше життя, і був змушений замовкати на мить, заплющуючи очі. «Він бачить його», — казали. У такі хвилини Бласіліо-дурник найбільше заливався