Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Четверта й остання група чинників складається із континентальних відмінностей за площею та кількістю населення. Більша площа і кількість населення означають наявність більшої кількості потенційних винахідників, конкурентних суспільств та інновацій, доступних для запровадження, а також гострішу доконечність прийняття й утримання цих інновацій, позаяк суспільства, які цього не робили, переважно усувалися їхніми конкурентами. Така доля спіткала африканських пігмеїв і багатьох інших мисливців-збира- чів, витіснених рільниками. І навпаки: вона також спіткала упертих і консервативних норманських рільників Ґренландії, заміщених ескімоськими мисливцями-збирачами, чиї методи виживання і технології були значно кращими за норманські в специфічних умовах Ґренландії. Серед усіх частин суші найбільшу площу і кількість конкурентних суспільств мала Євразія, значно менше того й того було в Австралії та Новій Гвінеї, а надто на Тасманії. Америка, попри свою велику сукупну площу, була почленована географією й екологією, тож функціонувала, по суті, як кілька погано зв’язаних між собою дрібних континентів.

Ці чотири групи чинників задавали значні екологічні відмінності, які можна об’єктивно підрахувати і які не підлягають сумніву. Навіть якщо можна посперечатися з моїм суб’єктивним враженням, що в середньому ново- ґвінейці розумніші за євразійців, то не можна заперечувати, що Нова Гвінея має значно меншу площу і значно менше великих видів тварин, ніж Євразія. Однак згадка про ці екологічні чинники відразу навіває історикам думку про «географічний детермінізм», який зажив негативної репутації. Цей термін має неприємні конотації, адже він буцімто означає, що людська творчість нічого не важить або що люди — пасивні роботи, безпомічні перед кліматом, фауною і флорою, які програмують їхнє життя. Ці страхи, звісно, безпідставні. Якби не було людської творчості, всі б ми й сьогодні різали м’ясо кам’яними ножами та їли б його сирим, як це робили наші пращури мільйон років тому. В усіх суспільствах є винахідливі люди. Річ лише в тім, що одні довкілля забезпечують більше відправних матеріалів і сприятливіші умови для застосування винаходів, ніж інші.

Ці відповіді на питання Ялі значно розлогіші й складніші, ніж хотів би почути сам Ялі. Однак для істориків вони можуть виявитися занадто короткими й надміру спрощеними. Втиснути 13 тис. років історії в 500-сторінкову книжку означає, що в середньому одна сторінка припадає на 150 років історії кожного континенту, через що стислість і надмірне спрощення неминучі. Однак компактність приносить компенсаторну вигоду: довготермінові порівняння регіонів розкривають очі на те, що не можна помітити з короткочасних досліджень окремо взятих суспільств.

Природно, що велика маса проблем, порушених питанням Ялі, залишається нерозв’язаною. На сьогодні ми можемо запропонувати певні часткові відповіді, а також програму подальших досліджень, але не повністю вироблену теорію. Тепер перед нами стоїть виклик розвинути історію людства як науку на рівні з визнаними історичними науками, як-от астрономією, геологією й еволюційною біологією. Тож доречно було б завершити цю книжку, зазирнувши в майбутнє наукової дисципліни історії й окресливши деякі нерозв’язані питання, що стоять перед нею.

Найочевидніше продовження цієї книжки полягає в подальшій кількісній оцінці, а отже, в переконливішому з’ясуванні ролі міжконтинентальних відмінностей за тими чотирма групами чинників, які видаються найважливішими. Щоб проілюструвати відмінності між континентами в матеріалі для одомашнення, я наводив загальну кількість великих диких наземних травоїдних і всеїдних ссавців (табл. 9.2) і кількість великозернових злаків (табл. 8.1) кожного континенту. Розширити ці відомості можна, зібравши відповідні дані щодо кількості великозернових стручкових, як-от різних видів квасолі, гороху та вики. Крім того, я згадував чинники, які дискваліфікують великих ссавців — кандидатів на одомашнення, але не зробив таблиці, яка би вказувала, скільки кандидатів на кожному континенті було дискваліфіковано через кожен чинник. Було би цікаво розробити таку таблицю, особливо для Африки, де дискваліфікації зазнала вища частка кандидатів, ніж у Євразії: які ж із цих чинників були найважливішими в Африці і що зумовило їхню високу частоту серед африканських ссавців? Варто також зібрати кількісні дані, щоб перевірити мій попередній висновок щодо різних темпів дифузії вздовж головних осей Євразії, Америки й Африки.

Другий простір для поглиблення ідей цієї книжки пропонують дрібніші географічні масштаби і коротші часові рамки, ніж ті, які вона охоплює. Скажімо, багатьом читачам, мабуть, спало на думку таке питання: чому в межах Євразії саме європейські суспільства, а не суспільства Родючого півмісяця, Китаю або Індії колонізували Америку й Австралію, очолили технологічних прогрес і досягли політичного й економічного домінування в сучасному світі? Якби який-небудь історик, що жив між 8500 р. до н. е. і 1450 р. н. е., спробував передбачити майбутні історичні траєкторії, він би безумовно назвав майбутнє домінування Європи найменш імовірним сценарієм, позаяк Європа була найвідсталішою впродовж більшої частини цих 10 тис. років. Від 8500 р. до н. е. і до піднесення Греції, а відтак Італії після 500 р. до н. е. майже всі головні інновації Західної Євразії — одомашнення тварин і рослин, письмо, металургія, колесо, держава тощо — з’являлися на території Родючого півмісяця або на прилеглих землях. До поширення водяних коліс десь після 900 р. н. е. та частина Європи, що лежить на захід і на північ від Альп, не зробила жодного значного внеску в технології та цивілізацію Старого світу; вона, натомість, лише запозичувала різні досягнення зі Східного Середземномор’я, Родючого півмісяця та Китаю. Навіть протягом 1000—1450 років потік наукових і технологічних нововведень переважно рухався до Європи з ісламських суспільств, які простягалися від Індії до Північної Африки, а не навпаки. Протягом цього періоду на чолі технологічного розвитку світу йшов Китай, який започаткував харчове виробництво десь у той самий час, що й Родючий півмісяць.

Чому ж тоді Родючий півмісяць і Китай зрештою втратили свій колосальний кількатисячолітній відрив від Європи, яка стартувала значно пізніше? Звісно, можна вказати на безпосередні чинники, що лежали в основі піднесення Європи: розвиток у ній купецького класу, капіталізму й захисту патентів на винаходи, її відмову від абсолютного деспотизму як політичної моделі та здирницького оподаткування та її греко-юдео-християнську традицію критичного емпіричного дослідження. Однак із приводу всіх таких безпосередніх причин зринає вузлове питання про першопричину: чому ці безпосередні чинники сформувалися в Європі, а не в Китаї або на Родючому півмісяці?

У випадку Родючого півмісяця відповідь очевидна. Після того, як він утратив свою стартову перевагу, здобуту завдяки вдалій концентрації придатних для одомашнення диких рослин і тварин, Родючий півмісяць уже не володів жодними іншими потужними географічними перевагами. Втрату ним стартової переваги легко простежити в деталях за поступовим переміщенням могутніх імперій на захід. Після виникнення держав на Родючому півмісяці в