Читати книгу - "Історія держави і права України"

1919 р.) першої Конституції УСРР. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. На з’їзді було затверджено склад уряду — РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВК на чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу і готувати законопроекти. Але досить швидко її повноваження зросли. Зокрема, в період між сесіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо.

У квітні-травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних) рад та формування їхніх виконавчих органів — виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися і органами влади тут залишалися ревкоми.

Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади було те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролювалися більшовиками.

У зв’язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуванням із заходу об’єднаних військ УНР (Директорії) та Української Галицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади та управління відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Армії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, видавала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала «особливоуповноважених», наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювались також у губернських центрах.

В умовах поширення селянських повстань декретом ВУЦВК «Про сількомбіди» від 14 травня 1919 р. сільради було тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти застосовувались силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. рекомендувалося у боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам втримати владу. Український радянський уряд 30 вересня 1919 р. був евакуйований до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р. — лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів — ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом, за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної армії, створювалися губернські ревкоми. Губревкоми аналогічним чином при сприянні політвідділів діючої армії створювали повітові ревкоми.

Наприкінці лютого 1920 р. знову приступили до виконання своїх обов’язків вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які проходили включно по квітень 1920 р. Губернські та інші місцеві з’їзди Рад сформували власні виконавчі комітети — виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16–23 травня 1920 р. відбувся IV Всеукраїнський з’їзд Рад, робота якого проходила в складних умовах. Розпочався похід проти радянської влади польсько-петлюрівських військ та армії Врангеля. Це знайшло відбиття у його рішеннях про зміцнення робітничо-селянської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутвореному складі вищих органів влади — ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, з семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва — політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні-грудні 1920 р. відбувалися на основі принципу скликання робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважну більшість їх складу становили більшовики: в повітових виконкомах їх було понад 70 %, у губернських — близько 85 %. Це дозволило зробити місцеві Ради органами диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків, та призначуваним ними комісарам, «трійкам», «четвіркам», «семіркам»… Всі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (комнезами). На відміну від вже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались при відсутності сільських рад і замість них, комнезами утворювались місцевими радами і діяли під їхнім керівництвом. В їх завдання входило: сприяння виконанню закону про наділення землею та інвентарем безземельних та малоземельних селян; проведення в життя закону про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти передбаченою законом часткою заготівки; сприяння радянській владі на селі.

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню органів захисту власного режиму.

Постановою уряду «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. створювалися дільничі, повітові й міські народні суди, вироки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному й касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ, відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р., передавалися на розгляд позасудових та громадських органів: селянських земельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., система народних судів була реорганізована. На базі дільничих судів створювався єдиний народний суд, повітові й міські суди скасовувалися. У якості касаційної інстанції скликалися ради (з’їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запроваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у складі: голови, його заступника, 2–5 членів, які обиралися з’їздом народних суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у складі народного судді та двох або шести народних засідателів, які обиралися відповідними радами чи виконкомами. Для кандидатів на посаду народного судді вимагався досвід політичної роботи. У народних судах створювались колегії правозаступників (адвокатів), персональний склад яких обирався відповідними Радами та виконкомами.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи про контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920 р. також справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 р., вони діяли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснення попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення — обвинувачами, захисту — правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губвиконкомом, але він не міг бути менш ніж 15 осіб. Справи розглядалися у складі 3-х, а з березня 1920 р. — 5-ти членів трибуналу. У квітні 1919 р.