Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Еккенгард вмостився на стільці зручніше. Удавши, що чухає кісточку, перевірив, чи зможе швидко вихопити з-за халяви кинджал. Це було б просте рішення, от тільки… перед ним сидів Другий Хорт із Псарні. На неофіційній драбині найважливіших людей в Імперії, у списку, в якому критерієм було не походження та чистота крові, а заслуги та реальну влада, Вельґеріс перебував у першій двадцятці. Убити його з будь-якої причини означало серйозні проблеми. Попередня думка про те, що Ґентрель хотів його присутності тут, щоб зуміти легше позбутися Хорта, раптом здалася смішною. Якщо цей худий чоловік, цілий та здоровий, не вийде вранці головними воротами, то в замок напевно вдарять штурмові дружини Імператорської Псарні. І якщо братимуть когось у полон, то напевно лише для того, щоб забезпечити їм довге та болісне чищення розуму.
Він розслабився і глянув на свого командира. Бо ж, хай йому грець, саме він тут — старший за званням.
— І скільки ще пліток ви чули? — Ґентрель не виглядав занепокоєним. А це означало, що варто перейматися.
— Це не плітки, а перевірена інформація. Те, що трапилося в Ґлеввен-Он, відзначилося помітною хвилею в усіх аспектах Сили, яка наповнює простір. Навіть за тисячі миль від села чародії, ворожбити та жерці з криками прокидалися та мимоволі ставили захисні бар’єри. Виглядало так, ніби посеред спокійного моря стався вибух вулкана. З часів Воєн Богів ми не знали подібного.
— Відомо багато таких випадків. Урочища на місцях битв усе ще змінюють Силу, бувають викиди, що охоплюють багато миль території. Запитай чародіїв, що вони відчувають, коли перебувають поблизу Урочища, і те раптом починає пульсувати.
— Я знаю, що вони відчувають, — Хорт дивно всміхнувся. — Я добре знаю, що вони відчувають, і запевняю, що це ніщо, порівнюючи з хвилею, яка прокотилася тоді половиною континенту. Урочища — це Урочища, вони були, є і будуть, але в тому селі трапилося щось, чого ніколи раніше не бувало в знаній нам історії.
— І що ж такого там було?
— Власне, саме тому я сюди і приїхав — щоб довідатися.
* * *
Ще один довгий день. Вони лежали, ховаючись від сонця в тіні, яку відкидала невеличка кам’яна стінка. Стінка. Коли він побачив її вперше, то подумав, що перегрівся на сонці.
Вони вже пройшли територію високих барханів. Там, куди зайшли зараз, вітри дули інакше, а пісок мав іншу структуру. Пустеля була пласкішою, погляд нічого не стримувало на багато миль навколо, а по твердішій поверхні навіть ішлося явно швидше.
І все ж стінку він помітив лише за кілька кроків від неї. Точніше, бачив її здалеку, спершу як темну цятку на тлі неба, що саме починало світлішати, потім як ще один невеличкий бархан, потім як каміння, яке каприз пустелі склав у купку. Будь-що, тільки не те, що створили людські руки. Здивовано затримався.
— Істина виглядає так, — буркнула вона, наче читала його думки, — що коли ми не сподіваємося чогось побачити — то й не бачимо цього.
— Звідки тут узялася стінка?
— Подумай.
Це були перші фрази, якими вони обмінялися з тієї миті, коли вона подарувала йому мечі. Він радів, що дівчина не балакуча. Обійшов стінку. Нічого особливого, три стопи у висоту, п’ятнадцять — у довжину, камені допасовані один до одного та поєднані штукатуркою. Придивився уважніше. У мілких жолобах на верхівці стінки стирчали шматочки кременю та обсидіану. Вітер уже встиг згладити їхні гострі грані, але призначення цих каменів було зрозумілим. На мить він подумки зважував усе.
— Як глибоко вона стоїть у піску?
Дівчина кивнула, мов не розчарувавшись. Цього разу чужість її погляду та голосу кудись зникла. Здавалася молодшою і… беззбройнішою.
— Вісім стоп. Місцями — дев’ять. Це єдиний фрагмент, який не завалився, коли прийшла вода. Напевне, тому що вона вдарила паралельно до муру. Намул поховав садибу та всіх усередині. Вони задихнулися в підвалі, спершу діти, потім мати, батько останнім.
Щоби нарешті померти, він відчинив люк у стелі та впустив намул усередину.
— Звідки ти знаєш?
— Їхні духи досі тут. Дуже любили це місце.
Він торкнувся муру, шукаючи слідів старого катаклізму.
— Річка? Намул? Ти мені морочиш голову байками.
Вона тряхнула головою.
— Цій частині пустелі менше ніж три тисячі років. Колись Ельгаран текла не далі, ніж за три милі звідси. Тоді називалася Вал’дера. Пізніше Лааль прикликала свою Силу й витягнула гори — проти волі інших богів. Хотіла відгородитися від тих, хто наближався з півдня. Вочевидь, нічого не вийшло, але півсвіту трусило, коли народжувався гірський ланцюг. Річка збожеволіла і перш ніж знайшла нове русло, поглинула тисячі людей. Але для авендері Лааль це не мало жодного значення. Хотіла хоча б на мить відчути себе в безпеці.
— Чотирнадцята битва, — він обережно торкнувся каменя. — Під час третього переходу.
— Можна це назвати і так. Хоча не було ані битви, ані переходу. Неважливо. У будь-якому разі колись тут була родюча долина, яку повесні навідували розливи річки. У гірші роки пшеницю тут збирали всього двічі на рік. Комора всього континенту, так називали це місце. Але вистачило однієї переляканої богині — і за двадцять років усе пішло з пилом, а в цій місцині почав осідати пісок. Тепер про це мало хто пам’ятає.
— Навіщо ти говориш про це мені?
— Щоб ти знав, що ви теж багато чого забули. Навіть про місце, де ви живете, не знаєте всього. Тут, під піском, всюди знаходяться напівскаменілі стовбури дерев, скелети садиб, рештки вулиць. Якщо ви так мало пам’ятаєте, то що знають інші? Ці… меекханці, які володіють половиною континенту. Скільки пам’ятають — і про скільки здогадуються? Їхня мова трохи нагадує мову данв і ґаллегі, а це означало б, що вони є нащадками народів, яких колись погнали на схід. Стільки століть — це довго, дуже довго, особливо якщо мати на увазі, що Імперія поглинула сотні народів та племен, а мови, як і кров, змішуються. Важко сказати, звідки точно вони походять.
— Навіщо тобі це знання?
Вона не відповіла. Лише труснула головою, аж темна гривка впала їй на очі.
— Викопай рівчак з обох боків муру. Там довше буде тінь. Відпочинемо, — глянула на північ. — Завтра вирушимо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.