Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Микита Горбач, – відрекомендувався один з них. – Я з Рівного приїхав до свого видавництва, а тут, бачте, акція. Ну, отож я і прийшов на акцію вашу та й на вас заразом подивитися, бо не завадить.
– На кого це «на нас»? – спитала Тереза трохи підозріло, перш ніж Спартак встиг її зупинити. – Якщо на мене, то я не письменниця, я тут фотографую. А якщо…
– Сивак – це ви, я так розумію?
– Я, – підтвердив Спартак трохи розгублено. – А звідки?..
– Овва! Не думайте, що наше Рівне – це така вже вбога діра, куди жодні новини не доходять, – посміхнувся Горбач. – Ми навіть там столичні журнальчики почитуємо.
– Ага-а-а! То ви мене знаєте за якоюсь журнальною публікацією?
– Так, я читав вашу «Навчену». Потужно написано.
– То, он воно що… Ну так, там і фото є, авжеж. А у вас?..
– Та от, загальмували мій роман про народне життя «Скрізь чужий», – зітхнув Горбач. – Отож я і вирішив спалити свій рукопис, як і ви, а далі… Будемо живі – побачимо.
– Неодмінно будемо!
– Та-а-а, як сказати!.. Я ще в житті не бачив жида, який би не викрутився, тому за вас я спокійний. А от наш брат українець… Ех-х-х!.. З нами складніше, бо переважна більшість наших переродилася на нікчемних хохлів. А хохол, скажу я вам – оце жах!..
Очевидно, Тереза хотіла зауважити у відповідь на подібну тираду щось різке та малоприємне. Однак Спартак встиг подати дівчині знак зберігати спокій, і Горбач пішов знайомитися до інших учасників акції.
Були тут і ті, хто прийшов просто як нейтральний глядач. Зокрема, Спартака хоч і прохолодно, але все ж привітав голова Клубу любителів фантастики «Обрій» Ярополк Курій. Значно тепліше розмовляв з ним інший глядач – поет Венедикт Доброткаль. Проте щойно він почав розхвалювати роман «Апокаліпсис по-київськи», як почув у відповідь:
– Дорогий мій Венедикте Леонардовичу! Все це добре, та я не планую бути автором лише однієї книжки, нехай і широко відомої у вузьких письменницьких колах… І не хочу обмежуватися тією дюжиною, яку вже маю. Тому і прийшов палити аж три рукописи. Коли вони вийдуть друком – сподіваюсь, почитаєте. Вам має сподобатися.
– Звісно, Спартаку Андрійовичу, звісно! У вас талант, дерзайте.
– Цей Доброткаль назвав тебе ім’ям та по батькові, хоча і значно старший. Чому? – прошепотіла Тереза.
– Бо дуже поважає мене. Колись у молоді роки він проектував ту саму дамбу в Бабиному Яру, яку прорвало…
– Це ту, про яку ти написав?! – очі дівчини округлилися
– Ага! Щось там у моєму романі його дуже зачепило… Але давай-но поговоримо про Доброткаля іншим разом. А тепер попрацюємо. Капранови сказали, що запрошували на акцію видатного нашого фантаста Миколу Руденка, та через поганий стан здоров’я[113] він не прийде. Як і його дружина пані Раїса… Не знаю, що з ним, але шкода, звісно… Микола Руденко – це не менший геній, ніж Олесь Бердник. Уяви, свого часу він обґрунтовано заперечив економічну теорію самого Карла Маркса, конкретно – тезу про додану вартість! І своїх поглядів не зрікся, хоча й був за це суворо покараний. Тепер він – Герой України. Заслужив, так… Шкода, що не прийде до нас. Зате ондо стоїть голова Спілки письменників – сфотографуй його!
– Де саме?
– О-о-он він. Ногу виставив уперед і посміхається, бачиш? Фоткай! А о-о-он там Валігуда, секретар НСПУ. Мені кивнув, еге ж? Клацни його. А Дмитра Корчинського бачиш? Вусаня цього ти просто мусиш знати! І його сфоткай також, він в нашому журналі «ПіК» публікується. Хай і він буде…
Далі брати Капранови розгорнули транспаранти з гаслами «Спочатку було слово! Кабмін потім», «Подивіться, що ви наробили!», «Рукописи уже горять!» та іншими. Потім на тротуарі (так, щоб не заважати автівкам проїжджати до Будинку Уряду) встановили пересувний мангал, поклали на нього стару автопокришку, всередину неї насипали вугілля, окропили все бензином і запалили. Від покришки повалив масний чорний дим.
Тоді письменники – учасники акції – почали підходити по черзі до імпровізованого вогнища, виголошувати через мегафон короткі промови, після чого кидали у вогонь рукописи. Спалив заготовлені стоси паперу і Спартак, при цьому рукопис збірки «Останній із струльдбруґів» охоплювала блідо-жовта паперова стрічка, «Зорі кольору MISTY» – пастельно-блакитна, «Лейтенант диявола» – пастельно-зеленава. Його рукописи й справді добре виділялися у полум’ї, доки не згоріли остаточно.
Останніми до мангалу з покришкою підійшли брати Капранови. На відміну від інших, вони палили не рукописи, а кілька рулонів друкарських плівок. На той час покришка вже майже згоріла, але від солідної порції плівок вогнище знов задиміло. Отож саме в цьому чорно-масному диму близнюки засмажили шашлики на кількох шампурах, потім розклали м’ясо на пластикові тарілки й залишили на східцях, що вели до центрального входу.
– Та хіба ці шашлики можна їсти?! – здивувався хтось із письменницького натовпу. – Вони ж у цій хімічній кіптяві… Бр-р-р!
– Хай що хочуть, те й роблять із цим м’ясом! Це літературний шашлик, підсмажений на наших рукописах, – весело відповіли близнюки. – Що хотіли, те й отримали! Нехай споживають, що заслужили.
На тому й розійшлися.
Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, кінець серпня 2004 року
– Ого-го-о-о!.. Валько, звідки у скромного вчителя молодших класів узялися такі от гроші?!
– Причому, Зоряно, я тобі скажу без зайвої скромності, що гроші у мене тепер водяться неабиякі! Що особливо добре помітно в нашому провінційному містечку.
– Так-так. Мушу визнати, що порівнювати тебе з Васісуалієм Лоханкіним тепер спадає на думку останнім… Ой, тобто все якраз навпаки: на Васісуалія Лоханкіна з його класичним: «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – спадає на думку в останню чергу. Отак все заплутано.
Трохи помовчали.
– Н-ну-у-у?..
– Чого тобі ще бракує? Запитуй.
– Гаразд, а етот… як його?..
– Мерчендайзинґ[114].
– Так-так… Отже, за цей твій марчан… мерчар… Коротше, за черговий твій «-інґ» таки справді платять добре?
– Справді.
– Хто б міг подумати… До речі, а мого двоюрідного брата ти міг би прилаштувати в цей ваш… У свій цей «-інґ», коротше кажучи?
– Ні, не міг би.
– А чому?
– Тому що…
– Ти не хочеш, щоб на всі Суми був іще такий самий «-інґ», як-от Валько Щепанок?
– Ні-ні, Зоряно. Зовсім ні.
– А чому тоді?!
– Бо не я це все вирішую.
– А-а-а, он воно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
