Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Послухай, Спарику, – нерішучо мовила мама Гатя, – ти вибачай, що я втручаюся у ваші справи, в яких нічого не тямлю… А може, ти б забув про свою дурнувату гордість, помирився б із цим своїм Кузею Олежченком…

– Ти про що, мамо?!

– Ну-у-у, ти ж раніше видавався в Москві, в цьому своєму…

– В «МосЕкспо»?

– В ньому, в ньому! То помирився би з Кузею, повернувся б туди. Га?..

– Ні, мамо, так не буде.

– Чому?! Там же гроші платять. Рибка шукає, де глибше, а людина – де ліпше. Отож якщо краще платять в Москві – нащо тобі здалася наша дурнувата Україна із цим придуркуватим Самойловичем, який заважає моєму синочкові видавати найкращі у світі книжки?..

– Я сказав «ні», отже – «ні»! – брови Спартака зсунулися до перенісся. – По-перше, це Кузя зі мною посварився, а не я з ним. Отож якщо захоче – нехай замирюється, то його дурнувата справа.

– Але ж, Спарику! Кузя твій і в Москві видається, і в Петербурзі, ти сам казав. Тоді як ти тут микаєшся…

– А по-друге, мамуню моя люба, це моє діло, де видаватися!

– Ой-йо-йой, можна подумати! Які ми гордови-и-иті-і-і!..

– Якщо я сказав, що проб’юся тут, у Києві, отже, проб’юся. А щодо «МосЕкспо», то вони усім добрі, окрім одного: це закордонне видавництво, і всі українські письменники там підвішені на пташиних правах. Зрозуміло?

– Ні… Якщо чесно, то не зрозуміло. З якого це переляку Москва – і раптом чужа?! Теж мені закордоння… Та там же ж усі наші! А ми – їхні.

– У них – Росія, у нас – Незалежна Україна.

– Ой-ой, незале-е-ежна, прям’таки!..

– Крив’таки, – нередражнив її Спартак. – Коротше кажучи, мамо, не про те ми з тобою говоримо. Пробиватися зі своїми книжками я буду не там, а тут. Булгаков стверджував, що «рукописи не горять», тому…

– Ой, тільки не треба мені про цього твого Булгакова казати! – мама Гатя аж підстрибнула. – Він такий жахливий антисеміт, Булгаков твій…

– Мамо, та ти візьми й почитай спочатку, а потім поговоримо. Це ж така чудова фантастика, що й не передати! «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Фатальні яйця»…

– Ні-ні, синочку, не хочу й не буду читати усі ці страхітливо мерзотні книжки. Мені Інеса про них розповідала таке, що я більше чути не хочу! «Дні Турбіних» і «Біла гвардія» – це так. До чого майстерно Дворжецький зіграв Хлудова!.. Але фантастика Булгакова – це щось бридке й жахливе.

– А «Собаче серце»?! Ти ж кіно із задоволенням дивилася.

– Кіно – це з Євстигнєєвим і з Карцевим?

– Так-так!

– Кіно смішне, так. Але подумати страшно, що цей Булгаков твій про Швондера написав, якщо Карцев такого придурка зіграв… От мій любий дідусь Арон Маркович, а твій прадідусь, наприклад, теж управдомом був – і що ж?! Надпорядний чоловік! Скільки він людей урятував!.. А до чого шикарний похорон йому за це влаштували – на руках домовину несли ті, кого він урятував! Ти хоч знаєш про це?!

– Мені про прадідуся чужі люди нагадували, а ти мовчала. А чому?.. – мовив Спартак доволі стримано.

– Я ж не знала, що ти у мене письменником виростеш! – з викликом відповіла мама Гатя. – От ти в журналі працюєш, так? От і написав би статтю: мій прадідусь Арон Маркович був героєм… Чому не напишеш?!

– Бо журналіст не може писати про родича, це неетично. От якби…

– Не-ети-и-ич-но-о-о… Ви тільки гляньте на нього! – вона сплеснула руками. – А виставляти євреїв негідниками, як цей твій антисеміт Булгаков, – це етично чи ні?! Не очікувала такого від мого синочка, який завжди здавався нібито розумним.

Й махнувши з безнадійним виглядом рукою, мама Гатя пішла у свою кімнату. Тоді Спартак зітхнув з полегшенням:

– Ну й добре, що пішла, бо в її присутності щось розмова не клеїлася.

– Спарику, ну хіба так можна?! – з докором мовила дівчина. – Вона ж твоя мама, вона тебе так любить, що аж!..

– Що аж зуби заговорює, – трусонув він головою. – А між тим ми з тобою так і не домовилися. То як, зможеш мені допомогти післязавтра?

– Я так і не розумію, навіщо я тобі.

– Зробити фотосесію треба. Мені як письменникові дали репортаж звідти на відкуп: мовляв, роби як знаєш. Але якщо я рукописи палитиму…

– Не уявляю, як це ти – і раптом довкола вогнища з книг?! І я це блюзнірство ще й фоткаю!.. – перервала його Тереза.

– В тім-то й річ, що брати Капранови пропонують палити не готові книжки, а РУКОПИСИ невиданих книжок! Тих самих, видання яких заморозили через кретинські дії уряду Самойловича. У «Майстрі й Маргариті» сказано чітко: РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ! Отож Капранови і стверджують, що спалені під Кабміном рукописи невдовзі обернуться книжками. Ніби птах Фенікс, усе спалене відродиться з попелу. Магія!..

– І ти?..

– І я маю цілих три готових, але заморожених рукописи: дві збірки повістей і оповідань – «Останній із струльдбруґів» та «Зорі кольору MISTY», а також роман «Лейтенант диявола». До речі, в усіх трьох невиданих книжках – і особливо в «Лейтенанті диявола»! – містяться мої власні розрахунки, пов’язані з апокаліптичним «числом звірини»… А це дуже важливо – щоб люди нарешті побачили їх.

– Ну-у-у, знов ти завів шарманку про містику всяку! – посміхнулася Тереза. – Ох, Спарику, Спарику!.. Іноді мені здається, що це не ти старший від мене на пару десятків років, а саме навпаки.

– Завтра рукописи усіх трьох збірок я роздрукую у нас в редакції, обклею кольоровими стрічками, щоб на тлі решти виділялися. А післязавтра спалю їх, – мовив Спартак, немовби не почувши насмішкуватого зауваження. – От тільки самого себе я фоткати не можу – тому й прошу твоєї допомоги.

– А штатний фотограф як же?..

– Наш штатний фотокор буде задіяний на інших зйомках.

– Але ж тебе особисто немає у прес-релізі!

– Ну то й що?! Там лише ініціатори. Капранови запросили приєднатися усіх охочих – а я ж лауреат найпершого «Золотого Бабая». Та ще й Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара… Тому я запрошений разом з іншими, за мною дві статті – в «ПіК» і в УНІАН.

– І в УНІАН також?

– Так, для «УНІАН – Культура» я теж матеріал зроблю, з Нечипоренком я про все домовився. Головне – допоможи мені з фотосесією, решту я беру на себе. Ну то як, погоджуєшся?..

Звісно, відмовити дівчина не могла. Отож сьогодні, в середу, під стіни Кабінету Міністрів вони