Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Це… у серпні? — запитала Зоряна. — Ти маєш на увазі телефонний дзвінок?

— Ти так усе пам’ятаєш…

— Пам’ятаю, — важко зітхнула вона. — Навіть точну дату. У мене довго потім було… неприємне відчуття… що я наче… — слова добиралися важко, — скривдила щось беззахисне.

— Перед тобою воно дійсно було беззахисним, — погодився Віктор. — Я думав, що не переживу цього. Потім було жахливе бажання щось тобі зробити. Я одночасно почав тебе ненавидіти. Не знаю… це важко передати словами. Наче остаточно з'їхав з глузду. Усі ці пісні були тобою, яка жила в мені. Я вирішив помститися, «продавши» тебе. Не знаю, чи зрозуміло все це пояснюю… Навряд чи. Зі мною відбувалися страшні речі. Моя життєва потреба якось сама виливалася в цих піснях, створюючи ніби твій образ, а потім я продавав його. Нісенітниця… Що я зроблю? Тепер нічого не зміниш. Правда, що кохання — річ божевільна. Але, як бачиш, усе на краще. Якби не воно — не знати, як повернулися б справи. А так — у мене була ти, й саме це створило пісні. Тому в тому, що є ці гроші, — твоя заслуга. Тож можна вважати, що ти сама врятувала свого сина.

Вона мовчала, не відриваючи від нього широко розплющених очей, що лише поблискували у світлі фар машин, які часом проїжджали вулицею, а потім запитала з несподіваною безпосередністю:

— А… а «Птах» — це… також про мене?

— Звісно.

— А… про перевертня?

— Так. Усі, що належать Віктору Ждану.

— І «Береги»?

— Так.

— І «Лихо»…

Віктор промовчав.

— А… «Летючий Голландець»?

— Ти добре орієнтуєшся в репертуарі Леми… — ухилився Віктор.

— Це мої улюблені пісні, — сказала вона. — Я слухаю їх, відколи вони з’явилися. Навіть не Тараса Лему, а їх. Щось таке я завжди відчувала до цих пісень… підсвідоме. Вони всі в мене записані, часто їх слухаю.

То… як же «Летючий Голландець»?

— Також про тебе, — сказав Віктор. — Колись я познайомився з дівчиною, гарною в усіх відношеннях. У нас починалися серйозні стосунки.

— І що?

— В останній момент я не зміг. Точніше, зрозумів, що не зможу остаточно розпрощатися з тобою. Тому й не наважився. Гадаю, вона мене кохала. Після цього я відчув себе «Летючим Голландцем».

— Це я стала на заваді твого щастя… — сумно промовила Зоряна.

Навіть у темряві було видно, як вона розпачливо похитала головою.

— У житті все стається так, — пояснив їй Віктор, — як має бути. Існує доля.

— Можливо, — мовила вона. — Але її можна було змінити. Якби не я, ти був би зараз щасливим з тією дівчиною. А так… А так — не віриш, навіть тепер, коли усе між нами змінилося, навіть тепер не віриш, що це можливо… Я бачу.

Зорянина рука знову торкнулася його, але тепер уже набагато далі від ліктя, там, звідки зсунувся рукав куртки й де нічого не було. Її долоня виявилася теплою, м’якою та… щирою. Вона наче вилучала якийсь такий щирий жаль. Пальці торкнулися його шкіри й легенько стиснули зап’ястя.

Він проковтнув мимоволі, відчуваючи, як щось підкотилося й застрягло в горлі. Схотілося забрати цю руку, яка призводила до таких неочікуваних змін, і господиня якої, загалом, була права в тому, що висловлювала. Напевно, саме це спонукало його до такої самої щирості у відповідь:

— Ти все бачиш… — Віктор відхилився від керма, на яке спирався, й відкинувся на спинку, непомітно звільняючись таким чином від її руки. — І я все бачу. Бачу, що ти вже інакше дивишся на мене, ніж тоді, коли прийшла продавати себе. Я наче вже не той, до кого йдуть на страту. Ти вже навіть не боїшся до мене торкнутися, але… Завжди, все життя мені здавалося, я навіть був переконаний у тому, що якби ти виявила до мене прихильність, я б знав, що робити з тобою і зі своїми почуттями. Так, наче твоя нелюбов до мене була єдиною перешкодою. Тепер же, чим далі, тим зрозуміліше для мене інше, зовсім протилежне. Перешкода наче помаленьку зникає, а я… Нічого, крім розгубленості.

А вона й далі дивилася не відриваючись, мовчки слухала все, що казав Віктор. Тільки присунулася ще ближче, намагаючись таки роздивитися в темряві його обличчя.

— Ти ж була у мене. Бачила — там, де хід униз, у підвал, ну, поруч із дверима, росте яблуня. Просто знизу, майже з підвалу — крива така, нещасна… Очевидно, яблуко колись закотилося туди, ще до мене, й одна насінинка якимось чином проросла, хоча там і немає умов. Отак і кохання наше… Пробач, не так висловився — моє. Воно проросло там, де немає умов. Більше того — воно витримало все, вижило там, де будь-що було би знищене. Але… воно вже ні на що не придатне. Наче та крива, понівечена яблуня. Яблука на ній дрібні, покручені, як і стовбур, кислі, швидко осипаються. Так і почуття моє — все витримало, але настільки скалічіло, що… ні на що вже, напевно, не здатне.

З ним щось сталося. Язик розв'язався повністю, і він заговорив. Це виявилося єдиним із того, що регулярно малював собі раніше в уяві і що відбулося насправді. Він говорив, час від часу торкаючись пальцями керма, наче отримуючи звідти стимули для цього. Це була розповідь про все, що сталося без неї, але… тому що вона існувала. Про смерть матері, військкомат, бій під Каунасом, парашутний стрибок, що мав бути фатальним… Усі події, всі люди, з якими зводила доля, малювалися тепер вже їй — жінці, задля якої воно було прожите, оте попереднє