Читати книгу - "Свій час"

пригадаю скільки внутрішніх годин і днів. Я не спілкуюся ні з ким, не читаю новин, гадки не маю, що відбувається там, у Загальному просторі, в чужому світі за межами мого хроноса… і не хочу нічого такого знати. Я просто дивлюся на квіти. І п’ю каву… кава у мене поки що є, її не запрограмовано в стандартному наборі доставки, та можна сповільнитись іще, і вистачить надовго, майже назавжди.

У комунікацію доведеться все-таки вийти. Я ж так і не сказала йому… старому, який урятував мене, витягнув звідти… його ім’я, звісно, теж довелося забути — але він є у мене в контактах, і я мушу, неодмінно мушу вийти на зв’язок і подякувати йому.

Потім.

Оболонка хроноса спалахує на золотій облямівці чашечки алмазним пилом. Мені життєво необхідно її бачити, цю межу, кожної моєї внутрішньої миті переконуючись, що вона існує, в її реальній, зримій непорушності й непроникності. Я — всередині. Тільки я і більше нікого. Назавжди. Це мій час.

Задум виник три роки тому. Коли почалася конкретна робота, можете самі поглянути, ви маєте файл. Так, вона затяглася, оскільки останні роки в мене був дуже щільний графік: постійні поїздки, ярмарки, зустрічі з читачами… а ще моя сім'я, діти. Не так просто розподіляти час…

(із протоколу допиту підозрюваного Марковича А. І.)

— Привіт, — сказала Леська.

І зупинилася — просто в проході. Там, де нормальний коридор звертав у апендикс із крученими сходами нагору, до лабораторій і кафедри елементарної фізики. Довелося навіть пригальмувати:

— Привіт.

— Як життя? — вона всміхнулася, трохи змучено, а може, так лише здалося в напівтемряві. — Давно тебе не бачила.

— Хворів.

Вона так і тупцяла в проході, і мабуть, слід було відразу запитати прямо, що їй потрібно на фізфаці, в іншому корпусі: справді, не до мене ж вона сюди прийшла. Та запитання не складалося — так, щоб і в лоб, і не геть уже по-хамському, — тому Богдан мовчав.

— Ти ж у самому епіцентрі опинився, так? — майже прошепотіла Леська.

— Ні, — різонуло неточне слово, але він прикусив язика. — Хто був в епіцентрі — всі загинули. А мене лише контузило.

— Але зараз уже все нормально?

— Більш-менш.

Не розповідати ж їй про те, як болить голова щоразу, коли берешся до справжньої роботи. І що терміни подання статті на міжнародний конкурс уже ось-ось, а виходить якась лажа, і ніяк не вдається виловити системну помилку. І вже геть немає часу.

— Богданчику, ми тут вирішили організувати фест, — нарешті вона перейшла до справи, і зависла на обличчі усмішка поступилася місцем нормальній людській міміці. — Невеликий, на два дні. Буде сам Нечипорук!.. і молоді почитають, у нас на курсі багато хто пише кльовезні тексти, і з культурології дівчата теж хочуть… Прийдеш?

Богдан стенув плечима:

— Не знаю.

Повз них промчали хлопці з паралельного потоку, осіб шість, Лесьці довелося відступитися, пропускаючи їх, буквально втиснутися в стінку, і Богдан машинально ступив до неї: затулити, загородити собою, бо ж ці коні завиграшки зіб’ють з ніг. Вдихнув її парфуми, знайомий трав’яний запах.

— Приходь, — мовила вона. Зовсім поруч.

Він відступив на крок, запізніло подумавши, що краще було б зайти на кафедру слідом за тими хлопцями, попрощавшись на ходу. Він тепер весь час запізнювався, не встигав, гальмував. І затягувалася пауза, і треба було щось відповісти — що?..

— До речі, — сказала Леська, — ми хотіли ще й Арну запросити… якщо вона, звісно, зможе. Запитаєш, га?

І враз усе стало зрозуміло, нецікаво, нудно, як завжди.

— Вона у Франції зараз, — відповів Богдан. — Здається… Лесю, я побіг, вибач. Немає часу.

— Так, багато відволікався. Звісно, це нервує. Адже я ґрунтувався на засновку, що він є у кожного, так чи інак — свій час.

(із протоколу підозрюваного Марковича А. І.)

Вони мерехтять і метушаться, і квапляться, і заважають одне одному; я не встигаю не лише зчитувати зі стрічки, але й відстежувати пульсацію еквосхеми, конвульсивної, передсмертної. Від картинки на панелі ряботить в очах, і медична програма вимикає зображення. Тепер я ще й осліп; наївний превентивний захід, покликаний відтермінувати справжню сліпоту. Хоча яке це насправді має значення.

Намацую сенсор під долонею, намагаюся дати команду. Двома пальцями практично неможливо набрати потрібну комбінацію; а напередодні ж у мене працювала вся кисть. Я тепер живу так повільно, що мене переганяє навіть власна смерть.

А від життя, від усього, що відбувається там, назовні, за межами мого хроноса, напакованого високотехнологічним медобладнанням (на це в мене, дякувати Богові, вистачає екво, і тому можна дозволити собі розкіш померти вдома), я відстаю, безнадійно відстаю, і вже ніяк не можу ні на що вплинути. А вони метушаться, квапляться, женуть мов оглашенні свій час, ні біса не розуміють і не можуть домовитися. Здається, вони там навіть не дійшли спільної думки щодо припинення енергофінансування плебс-кварталу. Ще сподіваються, що минеться. Що відбудуться малою кров’ю, подачкою, надбавкою екводотацій, як-небудь… Тьху.