Читати книгу - "Медлевінґери"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тихо будь, Моа! — суворо крикнув Торіл. — Це тобі не гра із зорової скриньки!
Моа принишкла.
— Коли він прийде, — сказав Торіл, — і попрямує до виходу з тунелю, щоби здійснити свою погрозу, я вийду надвір і стану перед ним. Не хочу, щоби він знищив увесь край. Хай ліпше візьме мене в полон, і я робитиму для нього золото.
— Він ніколи не буде задоволений! — не погодився Ведур. — Торіле, залишайся тут! Він завжди буде погрожувати, він ненаситний, згадай першого Каїна! Він вимагатиме від тебе щораз більше і більше, а як не даси, він знову і знову погрожуватиме знищити край! Здавшись йому, ти нам не допоможеш. Моа має рацію. Нам треба спробувати затримати його.
Торіл стулив губи.
— А якщо нам це не вдасться? То що, будемо дивитися, як Каїн знищує нашу батьківщину? — запитав він. — А що буде з нами, коли не стане краю?
— Нам вдасться, хлопче, — спокійно сказав Ведур. — Ми його подолаємо. Ми маємо наші сили, і ми не боягузи.
У цю мить вони побачили, як маленька постать висунулася із входу в тунель і підтягнулася догори. Саме там, де донедавна росли Бріттині троянди. Якийсь час постать пильно роззиралася, а потім витягла з глибини кошик і поставила його на край тунелю.
— Хто це? — спантеличено прошепотів Ведур. — Хтось із вас його впізнає?
Маленька постать обтріпала з колін землю і випросталася. У цей момент із підвальних дверей на подвір’я вийшла людина.
— Каїн іде! — сполохано прошепотів Нісс.
— Час настав, — сказав Торіл і затамував подих.
Їделунґ постояв, не рухаючись, так, ніби його очі мали спершу звикнути до темряви; а тоді рвучко підстрибнув до маленької постаті, яка дивилася на нього з надією. Вовча шкура повільно сповзала з плеча.
— Хто ти? — крикнув Їделунґ. Йому було байдуже, що його можуть почути. — Ти той, хто робитиме мені золото?
Однією рукою він схопив ошелешеного прибульця за комір і підняв над землею, другою підібрав кошик. Вовча шкура впала на землю.
— Молодий чоловіче! — вигукнув малий, безпорадно бовтаючи ногами в повітрі. Його голос звучав радше обурено, аніж перелякано. — Чи так поводяться з королем?
— Це Його Величність! — прошепотів Нісс. — Це наш король!
Їделунґ розлючено кинув малого на землю.
— Хочеш переконати, що ти золотяр? — крикнув він. — Хіба я не чув, що це син Антака? А ти можеш бути щонайбільше Антаковим батьком!
Король форкнув.
— Но-но-но! — сказав король, нахиляючись за своєю шкурою. — Чемного поводження ви, люди, за останні п’ятсот років так і не навчилися!
— Він його тільки ще більше розлютить! — прошепотів Торіл. — О Боже, сподіваюся, він припинить!
— А що там у тебе в кошику? — закричав Каїн. — Ти що… — Він скрикнув. — Моя вибухівка! — пробурмотів він. — Ти виніс із тунелю всю вибухівку!
— А! То це вибухівка, — невпевнено промовив король. — Ти глянь, а я спочатку був подумав, що то шпараґівка, а потім…
— Ви сподіваєтеся мене зупинити! — верещав Каїн. Дивно, що в будинку досі не відчинилося жодне вікно. — Ви думаєте, що ви перешкодите нащадкові Каїна зробити те, що він задумав!
Він став перед тунелем на коліна і квапливими рухами почав запихати пучки стрижнів назад. Потім вийняв з кишені маленьку коробочку.
— Скоро північ! — загорлав Каїн, обертаючись із розпростертими руками довкола себе, ніби хотів прокричати це на всі сторони світу. — Скоро північ, а золотяра нема! Я вам сказав, що станеться! Я вас застерігав!
Він витяг із коробочки дерев’яну паличку і чиркнув нею. Крихітне полум’я затанцювало в темряві.
Каїн нахилився і вхопив кінець шнура, який зник у вході до тунелю.
— Це ваш останній шанс! — горлав він. — Медлевінґери! Видайте мені золотяра, інакше я підпалю цей шнур!
— Я йду! — різко сказав Торіл, відчиняючи навстіж двері в подвір’я. — Я мушу йти до нього!
Ведур обійняв його за плечі.
— Що таке за шнур? — прошепотіла Моа.
Торіл звільнився з обіймів Ведура.
— Ну, добре, ще один сірник, аби ви побачили, що я не жартую! — крикнув Каїн. Торіл уже був на першій сходинці. — А коли полум’я дійде до вибухівки, від вашого краю більше нічого не залишиться!
— Торіле, не йди! — гукнув Антак.
Повільно, але невблаганно запалений сірник наближався до шнура.
— Торіле, ні! — закричав Антак. — Рессав!
Блискавка розітнула небо, ніби хотіла розрізати хмари, у цю саму мить загриміло, та так сильно, що Ведур з переляку відступив на крок назад. Мов із відра, уперіщила злива, краплі дощу витанцьовували свій химерний танок на землі подвір’я.
— Полум’я згасло! — вигукнув Нісс. — Антак пустив дощ! Ну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Медлевінґери», після закриття браузера.