Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Жаль, — схопившись, він забігав у моїй маленькій кухоньці, натикаючись то на одну стіну, то на другу. — Набридло! Боже мій, як воно мені вже набридло! Достобіса!..

— Хто чи що?

— Моє минуле… Слухайте, а вас ваше минуле не турбує?

— Ні… Здається, що ні.

— І навіть уночі?

— Я вночі маю звичку спати.

— Щасливець! А я ночами здебільшого думаю, минуле перелопачую, себе терзаю… А ви… У вас, мабуть, було ідеальне минуле? Чи — правильне?

— Як і у всіх: вчився, працював, закохався, одружився, діти… Тепер вони вже дорослі, дружини немає. А минуле… Ні, не тривожить. Хоча іноді хотілося б його повернути — по-іншому б прожив.

— О-о! І я б хотів по-іншому прожити відпущене мені Господом… Та що тепер… Не переграєш прожитого і накоєного, тож мусиш далі нести свій хрест.

— Це ще й нічого — в інших он і хреста немає, щоб його нести.

— Гм… Парадоксами, бачу, мислите. Це теж непогано. А я б таки радий був позбутися свого минулого, та… Гаразд, не маєте зілля від забуття, то давайте ще чаю. І собі заодно свіженького хлюпніть: продовжите далі чаювання із душогубцем…

Доки я готував свіжий чай із мелісою та м’ятою, він підійшов до відчиненого вікна і стояв якусь мить до мене спиною, похитуючись з носків на каблуки, а повернувшись, пробурмотів:

— У вас під вікном якийсь тип стовбичить… Читає газету чи… вдає, що зацікавився нашою пресою… Мабуть, крім вас, ще когось цікавить моє минуле. Ну та дідько з ним — хай читає! Давайте свого запахущого чаю. А лимончика у вас часом не знайдеться? О-о!.. Дякую, дякую, люблю чай ще й з лимоном…

Жаль, але я тоді — сам не знаю чому — пропустив мимо вух його слова про якогось «читальника» газет у мене під вікном — яка легковажність! І навіть вікна не зачинив. А втім, надвечір’я було напрочуд гарне, та й денна спека ще не спала, тож було душно в моїй кухоньці. У відчинене ж вікно ні-ні, та й віяло з парку прохолодою…

Він сів до столу, зітхнув, наче видихнув з себе останнє повітря і застиг непорушно. Я не турбував його. Та ось він здригнувся, притягнув до себе чашку з чаєм.

— Давно це було, а ніби вчора… Сам не знаю, для чого я оце з ланцюга мовчання зірвався і виливаю перед вами душу. Думав, легше буде, як розкажу, а воно… Тільки роз’ятрив душу… Не треба було ворушити минуле, воно спить… там, на дні бухти, — то й хай спить.

— Еге, не годиться так — заінтригували і… Що ж далі було?

— Яка інтрига? Погубити крейсер… Гаразд, державі збитки. Колосальні. Проте крейсер можна й новий збудувати, а людей… Хто людей поверне, братішок у тільняшках?..

— Але що могло статися? Ви ж мали справу з учбовими мінами?

— І ми були певні, що учбові. Та й не вперше їх ставили. Бог милував. А того разу… Крейсер… Ви знаєте, що таке крейсер? Потужний надводний броньовий корабель для ведення бойових дій, захисту морських сполучень, забезпечення висадки морських десантів, установлення мінних загороджень. Махина! Гордість флоту! Той крейсер, що випав нам, належав до класу важких. Водотоннажність — 30 тисяч тонн! Швидкість — 70 кілометрів за годину. Мав ракетне озброєння, два бойових літаки на палубі, вертолітний майданчик. Стояв у бухті на банці. Командир крейсера знав, що вночі мінуватимуть його судно, але спав спокійно. А ось команда хоч і теж спала, та про те нічого не підозрювала. О шостій ранку на крейсер мала прибути спецкомісія і зафіксувати на його борту міни та заодно відповідно оцінити наш «подвиг». І ми — герої! Надтаємні, підводні диверсанти, рівних яким наш флот тоді не мав. Нас чекали звання і таке інше… Але комісія спеців не встигла прибути на крейсер… І — добре. Хоч вона вціліла. О 5 годині 30 хвилин ранку потужний вибух з правого борту завалив крейсер на бік, і він, розломившись навпіл, швидко пішов на дно! Команда, яка додивлялася останні перед побудкою сни, що виявилися і справді для неї останніми, пішла на дно — разом із крейсером. Ось чим закінчилася гра у підводних диверсантів, що її затіяли дяді на флоті. Тому іноді й хочеться мені випити зілля для забуття…

Щось краєм вуха про той жахливий випадок, що стався на Чорноморському флоті, коли був підірваний і затонув крейсер, я вже колись, пригадую, чув, але, правда, без деталей, хоч і не надавав тому значення. А може, то Тільняшка вже комусь розказував ту історію, а той — мені… Хоча в нашому дворі ніхто його розповідям не вірив, біля скроні пальцями крутили. Хворий, що, мовляв, з нього візьмеш. Схиблені — на все здатні. Особливо на вигадки, у які вони ж самі й вірять. То «наполеонами» себе уявляють, то адміралами, то якимись секретними агентами… Але я, слухаючи його, чомусь… вірив йому. Сам не знаю, чому, але вірив, хоч він і був постійним пацієнтом психоневрології. Та й дільничний наш час од часу ним цікавився: як там Тільняшка? Поводиться тихо? Не загрожує нікому? Ну й добре. Хай собі ходить на волі… А коли що — повідомляйте, вживемо заходів… А що язиком пасталакає — так то в нього від хвороби… Бредня сивої кобили. Хоча на флоті він і справді служив. І школу водолазів закінчував. І щось там у глибинах моря робив. Але не повезло бідоласі, під час одного