Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

йому нарешті вдавалося звернути на себе увагу і вимріяний покупець підводився, Ціппер уже не мав снаги, потрібної для того, щоб скорити його й переконати, що пропонована річ йому просто необхідна. Якби Арнольдові притаманна була невинна життєрадісна балакучість його батька! Але в жилах молодого Ціппера текла важча кров, ніж у старого, він мав розумнішу голову і вразливішу натуру.

Та коли Арнольд усе ж таки заробляв стільки, що кожного вечора міг ходити до кав’ярні — до іншої, де не було клієнтів, — що йому вистачало на сигарети й часом на прогулянку трамваєм за місто, то все це тільки завдяки тому, що між діловими людьми, з якими він мав справи, було багато його колишніх товаришів. Ті товариші, що випадково стали торговцями, мали легшу руку, людяніше серце і по-своєму були солідарні з Ціппером. Вони, як то кажуть, давали йому заробити. Коли ж усі ті знайомства вичерпались, Ціпперові довелося шукати собі іншого заробітку.

Ціппери плекали надію, що Арнольд зможе поїхати до Бразилії, до батькового старшого брата, який, відколи почалась війна, не писав їм листів. Багато людей, не маючи ніяких дядьків за морем, вирушало в подорож. Батьківщина стала така тісна, що навіть найстаріші люди, які досі ніколи не покидали своїх околиць, відчули бажання податися в далекий світ, а близький викоренити зі своїх спогадів, зі свого серця й зі свого життя. Арнольдові здавалося, що це для нього єдина рада. Коли він щиро зважував свої можливості, то хоч-не-хоч визнавав, що його найменше тішила перспектива нудної щоденної праці на батьківщині. Може, на чужині йому довелося б і тяжче працювати, але то була б чужина. Він багато читав про подорожі, почав читати такі книжки ще хлопцем. Але раніше вони ніколи не викликали в нього бажання поїхати кудись самому. Аж тепер, коли він повернувся з війни і знов побачив будинок, у якому виріс, побачив батька, який його виховав, матір, яка його оплакувала, відчув тінь свого брата, що тільки після смерті став членом родини, коли він побачив цей край, громадянином якого був, край, де треба було кожної миті належати до якоїсь партії, засвідчувати якісь погляди, а отже, насправді й далі слугувати якомусь «громадському добру», невідомому, невидимому, невідчутному, лише описаному в газетах, — аж тепер він захотів податися в Бразилію.

Проте він був надто вразливий, щоб їхати туди з надією на дядька, як хотіли його батьки. З усіх засад неправильного виховання, яке так псує людину, Арнольд засвоїв одну з найбезглуздіших, що втілилася в ідіотському, але дуже поширеному вислові: «Досягни всього сам!». Йому було властиве це американське шанолюбство: досягти чогось самому, без чиєїсь допомоги. Засада, яка спонукає двадцятирічного сина американського мільярдера застосувати свої здібності не там, де з них була б користь, а починати з продажу сірників, тобто знов проходити той шлях, який уже пройшов його батько. Неприродне шанолюбство, схоже на те, що спонукає єврея, адвоката в цивільних справах, спинатися без провідника на альпійську вершину, на яку ще ніхто не спинався, акробата — виконувати свої карколомні штуки на аероплані, хоч вони смертельно небезпечні й на звичайній трапеції, чи муляра — працювати без риштування на будові хмарочоса. Таке шанолюбство було і в Арнольда. Він хотів сам поїхати до Бразилії і мріяв про те, як одного чудового дня приголомшить батька телеграмою з палуби корабля. Цю любов до радісних несподіванок, розвагу дрібних міщан, Арнольд, мабуть, успадкував від старого Ціппера. В ті часи не бракувало агентів, що намовляли до переселення в романтичну далину. Існували спілки молодих, яким здавалося, що подорож до Бразилії — все одно, що святкова прогулянка, і які вважали, що коли вони уникли смерті на фронті, для них тепер немає нічого неможливого. До однієї такої спілки вступив і Арнольд. Відколи він почав регулярно сплачувати тижневі внески, в нього наче покращав настрій, його життя знов мало сенс. Щось приховувати — це також робота. Та невдовзі касир спілки зник з усіма внесками. Мабуть, йому єдиному пощастило досягти Бразилії.

Тим часом Ціпперів батько вже написав братові. Як і держави, окремі люди знов налагоджували між собою стосунки. Від бразильського брата Ціппера надійшов рекомендований лист. Той писав, щоб вони зачекали. Він, мовляв, має намір відновити свої щорічні відвідини, як було перед війною, і невдовзі приїде.

IX

Серед літа приїхав з Бразилії Ціпперів брат.

Я досі його ніколи не бачив, бо Ціппери не запрошували мене, як він приїздив. Вони самі бачили його тільки раз на рік і не хотіли, щоб їм заважав хтось сторонній. Гостювання його багато коштувало, але йому ніхто не признавався, що в них сутужно з грошима. Ціппери ще сяк-так могли його прогодувати, а він, як розповідав мені Арнольд, їв за десятьох. З тих розповідей у мене склалось уявлення про Арнольдового дядька як про дивовижну людину. Насамперед, він був фермер, отже, людина, що збуджує фантазію. Людина, що тримає рабів, а також ловить диких коней. Людина, що одного дня може знайти золоту жилу або вже знайшла її. Людина без сурдута, у крислатому панамському капелюсі, підперезана широким поясом. Те, що брат цього добропорядного міщанина Ціппера був фермером, здавалося мені ще неймовірнішим за розповідь про незвичайні обставини в Монте-Карло.

А проте це була не вигадка. Арнольдів дядько був справжнім бразильським фермером. Цього разу я мав його побачити.

Він приїхав гарячого літнього дня, в липні чи в серпні. Після обіду Ціппери, батько й син, пішли на станцію. А другого дня я обідав з фермером.

Він був справді майже таким, як я собі уявляв. Дарма я шукав на його обличчі якоїсь родинної схожості зі старим Ціппером. Він був зовсім не такий, як його брат. Ніби не людина, а жива бразильська легенда: на три голови вищий за старого Ціппера, з гладенько виголеним тім’ям, темною, рівномірно засмаглою шиєю, великим червоним носом і маленькими ясними очима під кущуватими короткими бровами. Погляд його був гострий і швидкий, мов стріла, очі скидалися на ясні вогники серед темного вечора, а підборіддя мало форму рівносторонньої трапеції. Широке, важке, воно мені нагадувало постамент або гладенький, обтягнений шкірою камінь. Зрештою, він весь нагадував мені камінь. Він стояв, як мур, і мовчав, як