Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

мене до себе. Далі, немов із-під землі, вирвалася тривожна мелодія, побігли титри… Не встиг зникнути останній рядок, як пролунав оглушливий вибух. Висотний будинок на очах знявся у повітря і в хмарах чорного диму почав падати на наші ошелешені голови. Дико скрикнувши, кума Гітлєрка вхопилася за тім’я і пригнулася аж до колін.

— Ти што, кумо, дурна! — зашипіла баба Фіскарошка, але я відчув, як і її почало лихоманити.

Кіно насправді було «дуже войновое». За вибухом майнула картина бою. Кулі, обриваючись на півнотах, тонко заспівали… «Фіють…фіть…фіть…фіть…фіть» — понеслося у клубі повз вуха глядачів. Дідо Соломон, гартований у пекельному казані «таліянського» фронту Першої світової, тепер тільки чудернацько пригинався і кидав, як загнузданий кінь, з боку у бік головою, руками хапаючись за Фіскарошку. Не витримали нерви і у свахи принцеси Едінбурзької. Тільки-но заспівали перші кулі, кульгава принцеса зігнулася у три погибелі, сповзла із стільця і, забувши про ціпок, навкарачки поповзла до виходу.

Далі на екрані на повен зріст піднялися солдати, викинули перед собою рушниці і пішли з багнетами вперед… на зал.

— Кумо, спасаймося, — заскімлила Гітлєрка до куми Кутузовки, якою теж уже трусило…

Враз обоє гепнулися на землю і теж по-пластунськи поповзли поміж стільцями. В клубі невдоволено загомоніли. Хтось гигикнув, хтось спересердя лайнув… Але Гітлєрка із Кутузовкою, дихаючи, як ковальські міхи, мужньо, як фронтові розвідниці, продирались повзком до виходу.

— Ну й дурні сипавки, — промимрила до мене Фіскарошка.

Проте, із усього видно, баба теж була напоготові до драпака. Тим часом на обрії вигулькнули танки. З кожною секундою, ревучи натужно моторами, машини виростали і невмолимо наближалися на наших кінашів. Фіскарошка одразу зниділа, як мокра курка, і зібгалась, як равлик… І в ту хвилю, коли танки, здавалося, вистрибнуть із екрану на глядачів, з-під бабиної пахви висунув голову дідо Соломон. Завбачивши перед собою залізні потвори, Соломон божевільно заверещав і в потемках, як молодий кенгуру, рванув із місця. А вже за ним так само, хрестячись, помчалась баба. Загримотіли стільці, гупали перекинуті лавиці, які змітали на своєму шляху Фіскарошка і Соломон. Кіно перервали, увімкнули світло… На дверях суворо стояв колгозний партєйний секретар Крумпляник, прозваний у народі кривоногим Гебельсом.

— Я розумію, што ті, із Небесі — то є дикуни і збісняки, — кричав до залу організатор «інтересної політичеської лекції». — Але ви тут, што живете у центрі, коло города — тоже про кіно не чули? Ви што, живих образчиків боїтеся?! Та сесе лем така казка… якби сон… Він є — і його нема!

І направду, після того, як із зали страхи виперли цвіт культурної делегації із Небесі, кіно уже продовжувалося спокійно до самкінця.

Щоправда, наш вдячний народ після кіна хотів одразу п’яти показати, проте двері клубу завбачливо замкнули. На сцену витягли стіл, накрили червоним полотнищем, і на стільці всілися чинні урядовці із Мукачева. Коротеньким словом відкрив ідеологічне зібрання, звісно, наш місцевий Фюрер — Крумпляник. Після чого за трибуну вийшов городський пан у військовому френчі, разюче схожий на кілька літ тому розстріляного Лаврентія Берію — колишнього керівника сов’єтської спецслужби.

Городський начальник, як і годиться великому панові, налив із графина води, трішки ковтнув із склянки, поважно прогиркався і погнав скакунів проти змови світового імперіалізму в Угорщині… Спершу він цвірінькав, далі кудкудакав, ґелґотів, а відтак якось загавкав і, розійшовшись, почав гарчати… Чесно зізнатись, я, дітвак, мало тямив у революціонерах і контрреволюціонерах, у кривавій агресії недобитих фашистів і визвольній місії комуністів, у загрозі світлій ідеї комунізму і якомусь реванші потворного капіталізму. Я знеможено і тупо дивився на пулькатого начальника і благав Богонька, аби той якось вгамував ошалілого лектора і заткнув йому писок, бо несила було вже сидіти. І тут, на мою нещасну голову, поруч гепнувся мій однокласник на прізвисько Бегемот. І звідки тільки його нечиста сила взяла і напоумила вмоститися біля мене?

— Ти як тут? — запитав я.

— Та-а-а… але хотів послі кіна тікати… та завернули від дверей… Звідси тепер і вош не втече, — пробубнів Бегемот.

Інформація Бегемота про воші, які не можуть втекти від комуністичної пропаганди, мене одразу розвеселила, і я мало не пирхнув. Далі Бегемот поколупався у носі, пильно придивився до президії і шепнув мені на вухо:

— Слухай, Митре, а якщо би вашу козу Танкістку прийняти у партію, то наш криволобий Гебельс мусів би називати її товаришкою і по-цімборськи ручкатися із нею… а може ще й деяким орденом нагородити?!

За інших обставин на бегемотівську нісенітницю я і не кліпнув би… Але у цю мить, уже підігрітий ідеологічно обробленими вошами, я зримо, у яскравих барвах уявив нашу козу Танкістку із партійним білетом на рогах, орденом на чолі і як наш Гебельс ручкається із нею за ратицю…

Зі мною почало коїтись щось неймовірне: всередині грудей наче розірвалася свербляча граната і мене почало розносити на друзки від сміху. Спершу на увесь зал голосно реготнув, а далі мною, немов у пропасниці, почало лихоманити. Трусячись, я зігнувся, затис долонею писок, але сміх пирскав із усіх моїх клітин. Бегемот спершу пробував мене погамувати, але усвідомивши марність своїх намагань, прудко чкурнув на інший ряд… А з мене і далі навсібіч бризкав сміх. Тут уже із задніх рядів почали зацитькувати. Хтось кілька разів сердито штурхонув у плечі… А переді мною весь час, наче прокляття, ідилічне видіння: коза Танкістка із партійним білетом на рогах, із орденом на ланцюжку і ручкається… Ні! У цю трикляту мить я глипнув на сцену і біля криволабого Гебельса уже наяву побачив нашу козу при всіх регаліях у почесній партійній президії. Мене од сміху почали хапати