Читати книгу - "Засліплення"

науку! Вона — його батьківщина. Та він щоразу спиняє себе — раюватимеш потім, коли повернешся додому, каже він сам собі, книжки чекають, статті чекають, ти згаяв силу часу. Його воля завертає всі дороги назад — до того місця на підлозі біля письмового столу. Коли він бачить свій стіл, обличчя його ясніє, він усміхається до покійниці, вона — образ, не марево. Сповнений любови, він затримується біля неї. Подробиці, пов’язані з живими, він швидко забуває, його пам’ять працює лише тоді, коли перед ним книжки. А то він залюбки змалював би її докладніше. Її відхід — річ не буденна. Це — подія. Це — остаточне визволення жахливо зацькованого людства. Помалу Кіна починає дивувати власна ненависть. Тереза її не варта. Хіба можна ненавидіти жалюгідний кістяк? Вона сконала швидко. Тільки запах, яким відтоді просякли книжки, заважає йому. Доводиться приносити жертви. Він придумає, як цей запах знищити.

Поліцейським уже давно ввірвався терпець. Ще слухають вони тільки з поваги до свого коменданта; а тому ніяк не вдається повернути цей допит у тверезе русло. Тепер, коли перемога вже, як завжди, в його руках, проза йому не до шмиги. Тепер йому кортить попорпатися в нових краватках (усі вони — тільки в одному примірнику, чистий шовк гарантовано) й вибрати собі найкращу, бо він має смак. Його знають в усіх крамницях. Він ладен перебирати краватки годинами, він уміє їх приміряти, не зім’явши. Тому цей товар йому довіряє кожне. Дехто надсилає йому зразки додому. Цього він також не любить. Він міг би цілісінький день стояти в крамниці й розмовляти з продавцями. Коли приходить він, на решту покупців вони вже не звертають уваги. Його робота — то джерело цікавих історій, які він і розповідає. Таке люди слухають завжди залюбки. На жаль, у нього обмаль часу, а то він міг би заробляти на цьому гроші. Завтра він вийде прогулятися. Шкода, що сьогодні не завтра. Слухати він мусив би на кожному допиті. Він не робить цього принципово, позаяк однаково вже все знає. Цього типа він викрив, його, коменданта, не обведе круг пальця ніхто. Нерви в нього ні к лихій годині, це через те, що він так довго на цій службі. Проте він може бути задоволений. Він чогось таки домігся й наперед тішиться новою краваткою.

Сторож нашорошує вухо. У панові професору він не помилився. Той саме каже, чого він варт. Ні, він не слуга. Що вірний, це правда, і, коли схоче, то й мешканців з усього будинку скликати може, вони в нього не посходяться, а позбігаються. Він уміє гаркнути так, що ціле місто почує. Його ніщо не злякає, тому що він з поліції. Він будь-яке помешкання зламає. Нема такого замка, перед яким він зупинився б, тому що він просто вибиває двері, одним кулаком. Підошви він береже, копати двері ногами йому не треба. Дехто тільки що — одразу ногами. А він скрізь, де схоче, бере силою.

Тереза тримається неподалік від Кіна. Його слова вона ледве перетравлює. Під спідницею вона, не сходячи з місця, то однією, то другою ногою описує кола. Ці безглузді рухи означають, що її поймає страх. Вона боїться цього чоловіка. Вісім років вона прожила з ним під одним дахом. З хвилини на хвилину він здається їй чимдалі жахливішим. Колись він ніколи не хотів нічого казати. Тепер у нього тільки й балачок, що про вбивства. Такий небезпечний чоловік! Коли він розповідає про кістяк біля письмового столу, вона хутко каже собі: то ж була перша дружина. Та теж хотіла дістати заповіт, метикована жінка була, але цей боягуз нічого ж не віддає. Спідниця — то вже образа. Де це різників собака та жере спідниці? Такий тільки й чигає, щоб спровадити якусь жінку на той світ. Його завше луплять, але щораз мало. Бреше таке, що й купи не тримається. Три кімнати він подарував їй сам. Нащо їй ті рукописи? Їй потрібна банкова книжка. Від книжок тхне трупами. А вона нічого такого й не помічала. Цілих вісім років день при дні витирала з книжок пил. На вулиці люди кричали коло домовини. Над трупами не кричать. Спершу він одружується з кохання, а тоді вбиває людину. Таких гадів треба вішати. Вона нікого не вбиває. Вона ж бо вийшла за нього не з кохання. Тепер він знов має повернутися до неї в помешкання! Вона боїться. Це він думає про гроші, бо не віддає їх. Синя спідниця — то неправда. Він просто хоче її подражнити. Убити — дзуськи. Тут-бо поліція. Вона вже ледве стримує сльози. Для нього дружина — це якась худобина. Вона на його совісті. Від шостої до сьомої він завше бував сам. Отоді й убив. І нехай дасть спокій письмовому столу. Хіба вона щось знайшла? Сторож не дає їй спуску. Вона хоче, щоб у неї був гарний повіз. Домовина має бути чорна. І щоб коні тягли.

Терезу охоплює панічний страх. То він убив першу дружину, то вже її. Вона подумки бере спідницю окремо, а трупа — окремо, особливо її збиває з плиту спідниця; їй шкода першої дружини, тому що він так підло обходиться зі спідницею. Їй соромно за той убогий похорон. У ній закипає ненависть до різникового собаки. Люди поводяться непристойно, а школярам мало дають лупки. Чоловіки ліпше працювали б, а жінки не вміють варити їсти. Вона їм про це ще скаже. А яке до цього діло сусідам? Приходять усі повитріщатися. Тереза ковтає його слова, як хтось дуже зголоднілий — хліб. Вона слухає, щоб не лякатися. Вона вмить підганяє власні уявлення під те, що він каже. Коли Тереза так багато думає, в неї починає макітритися в голові. Парити парка вона не звикла. Вона пишалася б своєю тямущістю, якби страх не замучив її трохи не до смерти. Її раз у раз пориває виступити наперед і сказати, хто він такий; страх перед його думками стримує її на місці. Тереза силкується вгадати, що буде далі; він вражає її несподіванками. Він затягує їй на шиї зашморг. Вона захищається, дурепою її не назвеш, невже чекати, доки задихнешся? Ні, вона має час, поки їй сповниться вісімдесят, помре вона через п’ятдесят років. Не раніше, так хоче пан Вульґер!

Кін робить величний рух і завершує промову. Він скидає руку вгору — держално без стяга. Його тіло випростується, кістки хрустять, лунко й чітко голос його підбиває підсумок:

— Слава смерті!

Від