Читати книгу - "Мотря"

Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:

— Починаймо!

— Котру?

— «Накривайте столи».

— Ні, «Нова радість стала».

— Перше — «Бог предвічний».

— Нехай буде «Бог предвічний». Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд.

— Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.

Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив.

Слава Богу заспіваймо,

Честь сину Божому,

І пану нашому

Поклін віддаймо.

Гетьман покивав головою.

— Багато смутку в наших піснях.

— Бо і в житті його чимало, — зауважила Мотря.

— У пісні смуток старосвітський.

— А в житті щораз новий. Колядники «Дивну радість» почали.

— Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я нігде більше в мистецьких творах не зауважив.

— Ціла Україна — один мистецький контраст, — додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. — Хтозна, чи тим зісполом радості і смутку, багацтва й нужди, життєвої охоти й орієнтального отупіння вона якраз не тягне нас так непереможно до себе.

— Гадаєш?

— Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям почтивого чоловіка, себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і люблять.

— Але чимало є й таких, що зраджують її.

— Це вже люди без серця або без характеру.

— Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хворіємо на польську хворобу…

— Яку?

— На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися.

— Бо переймаємо зле, а не добре від них.

— В чоловікові більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас.

Мотря слухала уважно.

— Ох, та й сумна пісня, — нарікав Войнаровський, зітхаючи. — Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо.

— Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже реве. Кажуть араби: «Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче». А плаксивий козак від обох їх гірший.

І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе.

— Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?…

Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і поцілувала в чоло.

— А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає.

— Оскома вовка на вид гарної ягички, — не дам! — і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся.

А ти, Христе-царю

Небесний владарю,

Даруй літа щасливії

Цему господарю —

співали колядники.

— О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять, — сказав гетьман.

Колядники почали «Накривайте столи».

— Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай.

— Усе наготовлене в сінях, — і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ґанок. Немов від кольористих вогнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили. Войнаровський вискочив на ґанок і помагав. Звізда згоріла до остатку…

— Отеє вже друга звізда на наших очах погасла нині, — сказала Мотря зі смутком.

— Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі.

— Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом.

— Нічого не порадиш, Метре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а може, довгі літа. аж нараз вона йому за один момент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного випадку так дуже до серця, досить нас Войнаровський розжалобив. — А звертаючись до тітки Лідії, додав: — Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таля-ри. Хай собі нову звізду зроблять, ще крашу від тамтої. А бурсакам повідж, що ми на їх куншти дивитися готові.

— Де?

— Хіба у великих сінях. Там тепло, правда?

— В коминку від самого рана горить.

— Так туди вийдемо до них. Добре, Мотре?

— Будь ласка. Я на вертеп цікава. Люблю говорячі ляльки.

ВЕРТЕП

Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря.

Вона бачила всіх, а її мало було видно.

Сіни ряско освічено свічками, з коминка била полумінь і пахло королівським кадилом.

Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять.

До церкви сходи, за останнім — двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори.

— Щоправда, — замітив гетьман, — двері трохи заширокі, особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана як слід.

Він оком знавця дивився на ту мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним,