Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Та годі тобі, Грегу! – Тон Хісс з зарозумілого миттєво змінився на жалібно-улесливий. – Ну тобі що, складно підмахнути наказик для улюбленого творіння, га? Ну я завжди рознюхую для тебе все найважливіше. Кому, як не мені, бути головним розвідником?

– Найважливіше?! Не пам'ятаю, щоб я так яро цікавився особистим життям мого учня! Яка мені справа до того, з ким він спить? А головне, яка з цього користь?

– Так цікаво ж!

– Хісс! Пліткарка ти дерев’яна! Я забороняю тобі підглядати за Леоном Д'Альбон!

– А якщо я погоджуся на те, щоб ти тягав із собою свого... свого компаньйона номер два?

– Постійно?.. – Недовірливо гмикнув Грегор.

– Ні! Еее… Три дні на тиждень!

– Чотири дні!

– Ні, три!

– Чотири дні, і можеш підглядати за цим нещасним навіть під час його сну!

– Хо-хо, та за це й п'ять днів було б не шкода!

– Тебе за роздвоєного язика ніхто не тягнув, Хісс. П'ять днів і по руках!

– Щоб тебе! Ех… по руках!

І гігантський змій шльопнув по долоні свого творця спеціально відрощеною для цієї дії дерев'яною рукою. За підсумком, обидва вирушили у своїх справах, задоволені та абсолютно впевнені у тому, що зробили найкращу угоду у житті.

Але повернімося до нашого Тихого Лісу. Цього місяця він, як завжди – раптово, вирішив переїхати. Він розташувався за двадцять миль на південь від свого попереднього місця перебування, з'явившись зовсім недалеко від замку Хейзел. Півгодини верхи на хорошому скакуні – і можна підійти до узлісся. З фіто-конем Архімаг подолав цю відстань за десять хвилин. Можна було б і порталом, але, як інтуїтивно відчував Грегор, Ліс, приблизною вагою в мільярд тон, що вміє телепортувати себе на кілометри, дещо тямить у порталах. І краще б у ці ігри з ним не грати.

***

Ліс відчував, що наближається хтось... Хтось дивний. Раніше Ліс такого не відчував. Цей хтось зовсім точно не був Ворогом. Не був одним із тих набридливих, дрібних істот, що жалили його вогнем чи сталлю, намагалися поранити чарами. Так само він не був схожим на Незванця. Одного з тих, хто іноді з'являється у хащах Лісу проти волі останнього. Незванці бували різними. Великими й маленькими, безпечними та тими, від кого смерділо смертю та жахом. А вже багатство їх форм взагалі складно порахувати. Не був нинішній Гість і Місцевим. Він не був схожий на будь-кого з тих, хто зроду жив у Тихому Лісі. У ньому народжувався і в'янув. Найбільше цей новий, дивний Гість був схожий на… сам Ліс. Так, від несподіваного відвідувача несло тією самою Силою, яка давала Лісові можливість множити себе, вирощувати нові і нові, унікальні кінцівки власного величезного тіла. Міняти себе та навколишнє і наказувати усім, хто в ньому народився. Так, Сила того, хто наближався, була трохи іншою, більш... слухняною, впорядкованою. Але менше з тим. Ця схожість викликала в Ліса здивування. Тому що зовні гість цілком нагадував собою одного з Ворогів або Незванців. Так, Ліс зовсім точно не відчував небезпеки. Але це не означає, що її немає, правда ж? Принаймні Ліс вирішив почати знайомство з Гостем з невеликої перевірки. А саме – спробував його вбити.

***

Коли на зустріч Грегору з землі вистрілив величезний, хльосткий корінь з явно зрозумілим наміром розрубати мага на дві нерівні половинки, Архімаг особливо навіть не здивувався. Еманації недовіри і настороженості, які транслювалися Лісом, що вже прокинувся, будь-який адепт Життя почув би за милю. І тільки недоумкуватий самогубець підійде ближче в такий момент. Самогубець або маг, який приблизно уявляє, як відповідати на такі нападки. Шкіра геоманта вмить покрилася товстенною, темно-червоною корою, а ноги і зовсім стали, наче дві здорові дерев'яні тумби, до того ж намертво вкорінені в землі. В результаті удар, який міг запустити в повітря, наче з катапульти, навіть коня, безсило стукнув об одеревівше тіло Архімага. Величезний корінь після цього сіпнувся був назад. Чи то для повторного удару, чи то Ліс хотів вибрати більш поважний аргумент. Але Грегор вп'явся в корінь пальцями, що стали як довгі, тонкі, але надзвичайно міцні й гострі гілки.

–  Дозвольте представитися, Грегор Грейткіллс! – Глухо прогудів з-під своєї деревної броні Архімаг і з силою труснув корінь.

Магічна міць геоманта рвонула коренем кудись уперед і вниз, наче іскра полум’я, що біжить детонувальним дротом гномів. Побігла туди, де був центр усього Лісу. Його розум та серце. У посилі, відправленому Лісові, не було жодної ворожості, лише мир і бажання дружби. Однак Тихий Ліс чомусь не повірив.

Місцевість вибухнула хльосткими, гігантськими гілками, що летіли звідусіль, величезними клубами терну, здатного своїми шипами добряче прошкрябати будь-яку фортечну стіну, хмарами отруйних спорів, що випускалися фіолетовими грибами. Ліс навіть спромігся відправити щось, що нагадувало десяток ентів. Але Архімаг не дарма таким зветься. Гілки не дотягувалися до цілі, висихаючи, згниваючи, а іноді й обертаючись проти своїх «товаришів». Величезні кущі колючки, немов пси, які довго не бачили, але тепер визнали знайомого, поштовхалися, покружляли навколо мага, вистрілили парою шипів – і забралися подалі. Спори, здатні знищити практично будь-який живий організм, були абсолютно марними проти Архімага Землі та Життя. А ентів барон Грейткіллс змусив зацвісти й укорінитися помахом руки. За підсумком, результатом цієї атаки Лісу стала лише величезна площа зораної рослинами землі та десять нових, кострубатих, людиноподібних, але чудово квітучих дерев.