read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

260
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська" автора Олександр Віталійович Красовицький. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 125 126 127 ... 137
Перейти на сторінку:
було справне і готове до виїзду.

А ми з «Амбалом» — обірванці. Недобиті, живучі створіння. Машину втратили. Гранатомет і автомати — також. Згорів весь одяг, документи та їжа. Фактично — «бомжі». Їдемо зараз на цивільній вантажівці. Зброя позичена. Одяг залізничний — дві сині теплі сорочки. З документів у мене тільки щоденник. Одне, що постійно залишається при мені, — пам’ять і навички.

— Коли вже поїдемо?

— Да, вы уже за***ли! «Когда-когда»... Не знаю я, когда по­едем! Сидите здесь и жрите свой шоколад!

«Камаз» так нічого й не навчився. Скільки вже минуло часу і розмов. Скільки разів ми його вмовляли і серйозно говорили про його «манери» командування. «Камаз» не міняється. «Дебилы, идиоты и п******ы... » Може, й не треба, щоб мінявся? Навіть складно уявити його без цього лексикону. «Камазівський» «шарм». Навіть командир дуже цінує цю його характерну рису.

Осколки летять з неба. Земля спалахує.

— «Градами», суки, начали крыть!

— «Камаз»! Ти точно не будеш шоколадку?

— Да иди ты нахер! Задолбал! Сказал уже, что не буду.

— А «Лєрмонтов» не виходив з тобою на зв’язок? Він таки не буде повертатися.

— Нет, не выходил. Да вряд ли он будет сюда приезжать. Их, наверное, отправили ночью в Многополье, чтобы дорогу держали.

Частина батальйону виїхала ще вночі. Чому нас затримують?

— Внимание! Всем бойцам направляться в Многополье!

Заскакуємо в кузов. Одразу лягаю. Ніби дерево врятує мене від металу. Але це інстинкт. Нічого не поробиш. Накриваю ноги бушлатом, щоб були в теплі. Якщо в машину буде пряме влучання — не страшно. Страшно те, що ноги замерзнуть. Вони завжди мають бути в теплі. Бо захворію. О, це вже буде по-справжньому страшно. Воювати хворим? Як це? Навіть не знаю. Але думаю, що приємного мало.

«Камаз» самотньо кермує в кабіні нашого блакитного, як українське небо, «ГАЗона». Такого ж самого кольору «ЗІЛ». Його веде «Утьос». Машина досить весела через хлопців, які там сидять, — «Череп», «Сократ» і «Варг». Це майстри чорного гумору на війні. Якщо у вас немає настрою або просто стало нудно — знайдіть їх. Перші десять хвилин з ними будуть вирваними з реальності. Що я тут роблю? Що вони мелють? «Череп» жартує настільки серйозно, що спочатку не розумієш, чи він жартує. Може здатися навіть, що злиться.

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

Я спочатку довго до цього звикав. Але «Черепові» байдуже. І далі продовжує «стріляти» своїм сарказмом. «Сократ» також спочатку ніяковів від цього. Хлопець інтелігентний. Юрист. Характер має досить жвавий і комунікабельний. Допомагає у спілкуванні з такими брутальними сангвініками, як «Череп».

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

— А ти хочешь загреметь по сто пятнадцатой?

— Якій сто п’ятнадцятій?

— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.

— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.

— Я знаю. И я не курю вообще-то.

— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.

— Бо я не в костюмі.

Ну і «Варг»... «Сократ», у порівнянні з ним, — інтроверт. «Варг» — душа компанії. У будь-якій ситуації в нього знайдеться ізюминка, яка зацікавить усіх. Це може бути якась дрібниця. Суперкласні горішки з якоїсь екзотичної країни. Частує ними під час обстрілу. Коктейлі власного приготування в щойно звільненому місті. «Варг» завжди вміє оживити все тьмяне. Додати якоїсь помпезності чи навіть святковості в буденне життя або безвихідні ситуації.

— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?

— А ты хочешь загреметь по сто пятнадцатой?

— Якій сто п’ятнадцятій?

— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.

— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.

— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.

— Бо я не в костюмі.

— Хлопці! А ви слухали взагалі пісню «Paranoid» гурту «Black Sabbath»?

— Що? «Варг», що ти мелеш?

— Ну як? Ви що, справді не чули? Ви взагалі слухаєте музику? Це ж легенда металу. Озі Озборн у них соліст.

— Ты опять за свой металл?

— Нам тут і без твого металу вистачає.

— Тобто? Ви обстріл маєте на увазі? Для чого зайві хвилювання? Під таку музику можна й помирати. Класно звучить, до речі. Вмерти від металу під метал. Треба запам’ятати. Чудово! Просто прекрасно!

Може, треба було з ними поїхати? Але ні. «Камаз» би не зрозумів...

А далі все просто. У «Бугровій» машині їде «Бугор», «Апостол» і «Зугрес». У «Мангустовій» — «Мангуст», «Аксель» і «Дмитро». Ще є машина «М’ясника», але вони зараз геть кудись пропали. Ще з ночі. Сподіваюсь, скоро зустрінемось.

Лежу в кузові. Ногам тепло. У роті приємний смак шоколаду. Дивлюсь на небо. Усе було б прекрасно, як би не звуки. «Градами» накривають усю територію станції. Дим піднімається вище над будівлями.

* * *

Машина за машиною. Автобус за автобусом. Більше ніж сотня машин. Колона майже вся проїхала. «Камаз» стоїть на дорозі і питає про сигарети.

Нарешті вояки зупиняються і дають йому півпачки. Урятували наш розрахунок від нікотинової загибелі.

Майже всі гілки на деревах трусяться. Земля двигтить під ногами.

— Все! Едем!

Колона розтягнулася на декілька кілометрів.

— Звідки стільки люду?

— Та це вони всіх зібрали просто в купу.

Втомлена армада. Після стількох тижнів — відступаємо. Завдання не виконане. У душу хтось наклав величезну смердючу купу. Така купа є у більшості з тут присутніх. Убиті друзі. Знищена техніка. Втрачена зброя.

Літак летить? Невже таки пустили на нас авіацію? Та ні. Це знову артилерія. Влучає у лісосмугу. Величезна стіна диму піднімається догори. Високо над деревами. Уже таке бачив. Коли школу декілька днів тому обстріляли.

— Що це? Як думаєш?

— Та «Град», напевно. Або «Ураган». Снарядів п’ять-шість за раз упало.

— Ще б на триста метрів ближче, і в нас би влучило.

— Та не влучить. Якби вони хотіли, то давно вже попали. Граються з нами.

— Щось тут не те...

— Отож!

Колона зупинилася. Не вилажу з кузова. Не хочу потім на ходу застрибувати. За такого поспіху можуть і покинути.

Декілька мін падають поряд із колоною. Орієнтація у просторі зникла. Біжу, як п’яниця. Падаю. Перекочуюсь. Не можу стати на ноги.

Хаотичний забіг веде в якесь подвір’я. Пощастило, що

1 ... 125 126 127 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"