Читати книгу - "Поліція"

місця. Але все-таки, не виймаючи руку з кишені, упевнився, що "Глок-22" знятий із запобіжника. В іншій кишені пальта у нього знаходилася пачка купюр. На випадок, якщо ситуація обернеться так, що йому доведеться розщедритися. Наприклад, якщо їх буде кілька. Проте він так не думав. Сума була занадто мала, щоб ділити її на двох. А таємниця — занадто велика.

Він проминув кавовий автомат, завернув за ріг і продовжив свій шлях по пласкому білому коридору. Але тут він побачив стілець. Той, на якому сидів поліцейський, який охороняв Асаєва. Його не прибрали.

Мікаель обернувся, щоб переконатися, що позаду нього нікого немає, і пішов далі.

Він ішов широкою ходою, але ноги на покриття підлоги ставив акуратно, майже беззвучно. Проходячи повз двері, він по черзі смикав їх за ручки. Усі вони були замкнені.

І ось він зупинився перед дверима, поряд з якими стояв стілець. Раптова думка змусила його опустити долоню на сидіння. Холодне.

Мікаель втягнув у себе повітря і вийняв з кишені пістолет. Подивився на свою руку: не тремтить.

У вирішальний момент це важливо.

Він поклав пістолет назад у кишеню і натиснув на ручку дверей. Двері відчинилися.

"Не варто позбавляти себе можливості заскочити супротивника зненацька", — подумав Мікаель Бельман, прочинив двері і зайшов усередину.

Палата купалася у світлі, але в ній було порожньо. Тут стояло тільки ліжко, на якому колись лежав Асаєв. Ліжко стояло посеред палати, під лампою. На пересувному металевому столику поряд із ліжком сяяли гострі блискучі інструменти. Напевно, палату переробили в простеньку операційну.

Мікаель помітив рух за вікном, стиснув у кишені пістолет і примружився. Невже йому час носити окуляри?

Коли він сфокусувався і зрозумів, що це відображення, що рух відбувається у нього за спиною, було вже надто пізно.

Він відчув на плечі чиюсь руку і вмить зреагував, але укол у шию миттєво перервав зв’язок мозку з рукою, що тримала пістолет. І перш ніж настала повна темрява, на чорній поверхні вікна Мікаель побачив обличчя якогось чоловіка біля свого. На тому була зелена шапочка і зелена маска. Як у хірурга. У хірурга, що підготувався до операції.

Катрина, занадто захоплена тим, що відбувається на моніторі комп’ютера, не відреагувала на те, що не отримала відповіді від людини, котра щойно увійшла до кабінету. Але вона повторила своє питання, коли за тим, хто увійшов, зачинилися двері, відрізавши шум вентиляції:

— Де ти був, Бйорне?

Їй на плече і шию лягла рука. І першою її думкою було те, що дотик теплої руки, дружньої чоловічої руки до голої шкіри на шиї не такий уже й неприємний.

— Я був на місці злочину, щоб покласти квіти, — вимовив голос у неї за спиною.

Катрина здивовано наморщила лоб.

"Результатів немає", — з’явилося на моніторі. Невже? Ніде жодного файлу із статистикою смертності ключових свідків? Вона стала набирати номер Харрі. Людина у неї за спиною почала масажувати м’язи її шиї. Катрина застогнала, більше для того, щоб показати, що їй це подобається, заплющила очі і нахилила голову вперед. На іншому кінці дроту пішли гудки.

— Трохи нижче. Що за місце злочину?

— Путівець. Там дівчину задавили. Злочин не розкрили.

Харрі не відповідав. Катрина відняла телефон від вуха і набрала повідомлення: "Статистику не знайдено". Натиснула кнопку "Відправити".

— Довго ти там пробув, — сказала Катрина. — Що потім робив?

— Потурбувався про тих, хто теж там знаходився, — вимовив голос. — Він зламався, можна й так мовити.

Катрина закінчила роботу над своїм завданням, й усе інше в приміщенні нарешті отримало доступ до її органів чуття. Голос, рука, запах. Вона повільно розвернулася на стільці і підвела очі.

— Хто ви? — запитала вона.

— Хто я?

— Так. Ви не Бйорн Гольм.

— Хіба?

— Ні. Бйорн Гольм — це відбитки пальців, балістика і кров. Він не робить масаж, від якого стає солодко у роті. То що вам треба?

Бліде кругле обличчя почервоніло. Риб’ячі очі ще більше вилізли з орбіт, і Бйорн швидко відсмикнув руку і почав люто чесати пухку щоку.

— Ні-ні, загалом, пробач, я не хотів… я тільки… я…

Збуряковілість і заїкання стали ще інтенсивнішими, і врешті-решт, він опустив руку вниз і подивився на Катрину відчайдушним поглядом, ніби капітулюючи:

— Дідько, Катрино, недобре вийшло…

Катрина подивилася на нього і трохи не розсміялася. Господи, який же він милий, коли такий.

— У тебе є машина? — запитала вона.

Трульс Бернтсен опритомнів.

Він подивився перед собою. Навколо нього все було білим і світлим. І він більше не відчував болю. Навпаки, йому було дуже добре. Світло і добре. Напевно, він помер. Звичайно, він помер. Дивно. Але ще дивнішим було те, що його помилково направили сюди. У хороше місце.

Трульс відчув, як тіло його нахилилося. Можливо, він поквапився зробити висновок щодо хорошого місця, напевно, він усе ще в дорозі. І тепер він розчув звук. Тужливий далекий звук, який ставав то голосніший, то тихішав. Гудок поромника.

Щось з'явилося перед ним і закрило світло.

Обличчя.

Голос:

— Він опритомнів.

З'явилося інше обличчя:

— Якщо почне кричати, уколіть йому ще морфіну.

І тоді Трульс відчув, що вони повернулися. Болі. Усе тіло страшенно боліло, а голова, здавалося, ось-ось вибухне.

Машина знову перехнябилася. "Швидка". Він лежав у "швидкій", що мчала з увімкненими сиренами.

— Я — Ульсрюд з кримінальної поліції, — сказала постать перед ним. — У вашому посвідченні написано, що ви — співробітник поліції Трульс Бернтсен. Це так?

— Що сталося? — прошепотів Трульс.

— Бомба вибухнула. Шибки повилітали в усіх навколишніх будинках. Ми знайшли вас у холодильнику в квартирі. Що сталося?

Трульс заплющив очі і почув, як питання прозвучало знову. Почув інший голос, напевно, санітара. Той просив поліцейського не насідати на пацієнта. Адже він, окрім іншого, знаходиться під дією морфіну, тому може ляпнути що завгодно.

— Де Холе? — прошепотів Трульс.

Він відчув, що яскраве світло знову затулили.

— Що ви сказали, Бернтсене?

Трульс спробував зволожити губи і зрозумів, що губ у нього немає.

— Ще один чоловік. Він теж був у холодильнику?

— У холодильнику були тільки ви, Бернтсене.

— Але він був там. Він… він урятував мене.

— Якщо в цій квартирі був хтось іще, то, боюся, його розмазало по стелі і стінах. Там усередині усе розірвало на дрібні шматочки. Навіть холодильник, в якому ви лежали, ледве витримав, так що радійте, що живі. Може, розповісте мені, хто стоїть за цим вибухом, щоб ми могли почати його шукати?

Трульс похитав головою. У будь-якому разі, йому здавалося, що він похитав головою. Він не бачив злочинця — той увесь