Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Думаю, ви підраховуєте те, що я вже зробив, — сказав репортер Томлінсон.
Мел кивнув.
— Виходить нічогенька така сума.
— Звісно. Я б і сам не відмовився шматочок урвати.
— Можливо, ми обоє не тією справою займаємося. Ви писатимете також і про це зібрання у Медоувуді?
— Так.
— І що, ніхто там не зазначив, що загальний гонорар адвоката становитиме, як мінімум, п’ятнадцять тисяч доларів?
Томлінсон похитав головою.
— Там ніхто або не подумав про це, або їм просто було начхати. Крім того, Фрімантл має певну харизму; він їх просто гіпнотизує, як ви, мабуть, помітили. Заворожив, як той Біллі Ґрем200.
Мел подав друкований бланк договору.
— Ви напишете про це у статті?
— Напишу, але не здивуюся, якщо у відділі новин це зарубають. Вони завжди дуже обережні з професійними правовими речами. Крім того, якщо подумати, в цьому немає нічого поганого.
— Ні, — сказав Мел, — це може бути неетично, і, думаю, що спілці адвокатів це б не сподобалося. Але це не незаконно. Медоувудцям потрібно було, звісно, зібратись і найняти адвоката як групі. Але якщо ті люди такі легковірні та хочуть збагачувати адвокатів, гадаю, то їхні справи.
Томлінсон вишкірився.
— Я можу щось із цього процитувати?
— Ви щойно сказали мені, що газета це не надрукує. Крім того, наша розмова не для запису. Пам’ятаєте?
— Гаразд.
Якби це чимсь допомогло, подумав Мел, він би голосно пообурювався та ризикнув тим, щоб його, можливо, процитували. Але він знав, що це нічого не дасть. Також знав, що по всій країні адвокати, які нав’язують свої послуги постраждалим від нещасних випадків, як Елліот Фрімантл, масово підписують договори з групами людей, а тоді тероризують аеропорти, авіакомпанії та — у деяких випадках — пілотів.
Мел не був проти такого тероризування; на це та на звернення до суду є право у всіх. Просто дуже часто домовласників збивали з пантелику, відвертали увагу марними надіями та повідомляли про приголомшливі, але однобічно дібрані правові прецеденти, як це зробив сьогодні Елліот Фрімантл. Затим лився цілий потік судових позовів — які забирали і час, і гроші, — більшість з яких одразу приречені на провал і в яких зиск мають тільки адвокати.
Якби ж Мел знав раніше те, що йому тільки-но переповів Томлінсон. У такому разі він би передав свої зауваження делегації, щоби попередити їх про Елліота Фрімантла та про те, у що встряють мешканці Медоувуда. Тепер уже пізно.
— Містере Бейкерсфелд, — сказав репортер «Триб’юн», — є ще кілька запитань, які я хотів би вам поставити — щодо аеропорту загалом. Якщо у вас є кілька вільних хвилин…
— З радістю відповім вам, але не сьогодні. — Мел здійняв руки, демонструючи власну безпорадність. — А зараз мені треба вирішити з п’ятнадцять справ водночас.
Репортер кивнув.
— Розумію. Але все ж таки я ще тут трохи побуду. Відчуваю, що Фрімантл з компанією щось готують унизу. Тож якщо буде можливість пізніше…
— Зроблю все можливе, — сказав Мел, хоча не мав жодного наміру сьогодні викроювати на це час. Він поважав бажання Томлінсона копнути глибше під поверхню історії, над якою він працює; зрештою Мел уже надивився достатньо делегацій та репортерів, як для одного вечора.
Та що б там не «готували внизу» Фрімантл та громада Медоувуда, Мел вирішив, що облишить всі хвилювання з цього приводу на лейтенанта Ордвея та його поліцейських.
5
Репортер «Триб’юн» пішов, Мел зачинив двері кабінету, обернувся й побачив, що Сінді вже стоїть та натягує рукавички. Вона уїдливо промовила:
— П’ятнадцять справ, так ти сказав? Не знаю, які решта чотирнадцять, та впевнена, що вони стоять вище за мене.
— Це просто мовний зворот, — заперечив Мел, — і ти сама це чудово розумієш. Я вже сказав, що мені шкода. Не знав, що так станеться — принаймні не все одразу.
— Але ти ж це любиш, правда? Усе це. Більше, ніж мене, дім, дітей, достойне соціальне життя.
— Ох! — відказав Мел. — Я все чекав, коли ти до цього дійдеш. — Він зупинився. — Бляха! Чому ми знову сваримося? Ми ж усе вирішили, хіба ні? Немає потреби більше гризтися.
— Ні, — відказала Сінді. Вона раптово пом’якшала: — Думаю, ні.
Настала непевна тиша. Мел перший порушив її:
— Слухай, розлучення — це досить серйозна річ для нас обох; а ще ж Роберта з Ліббі. Якщо маєш сумніви…
— Ми хіба це вже не пройшли?
— Так; але якщо хочеш, я готовий проговорити це ще хоч п’ятдесят разів.
— Не хочу. — Сінді рішуче похитала головою. — Не маю жодних сумнівів. Як і ти, погляньмо правді у вічі. Чи не так?
— Так, — сказав Мел. — Боюся, що так.
Сінді хотіла щось сказати, але спинилася. Вона збиралася розповісти Мелові про Лайонела Уркгарта, але вирішила, що не варто. У Мела буде вдосталь часу, щоб дізнатися самому, пізніше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт, Артур Хейлі», після закриття браузера.