Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Та годі вже…

— Ну, добре: моїм завданням у Абіссінії було лише лікування Короля. Той, у свою чергу, послав мене до Парижа, щоб подякувати іншому королю, якому він вважав себе зобов’язаним.

— Про це ви вже казали.

— Так, але виявилося, що у Франції ця подяка абіссінця декого наштовхнула на певні думки.

— Кого?

— Скажімо, оточення Короля.

— Священиків?

— Звичайно, але це не повинно вас дивувати: вони ніколи й не відмовлялися від спроби повернутися до Абіссінії. Але є ще й інші люди, і я навіть можу сказати, що за цією справою стоять саме вони.

— Ви мене лякаєте, бо я не знаю нічого гіршого за священиків.

— Це тому, Володарю, що ви надто цільна людина. А існують дуже виверткі уми. Вони вигадали значно підступніший план, повірте мені. Можна мені ще один шматочок цього чудового лукуму?

— Облиште цей лукум та продовжуйте.

— Хід їхньої думки такий: Абіссінія — країна багата. Там повно золота, дорогоцінного каміння, коштовної деревини. Абіссінія — країна християнська, навіть якщо й існує кілька пунктів, через які вона не виявляє тієї поваги до Риму, яку мала б виявляти. Абіссінія розташована за спиною турків, тобто за вашою, Володарю.

— Отже?

— Отже, її варто контролювати.

— А більше вони нічого не бажають?

— Так, зробитися її господарями. А як цього добитися? Навернути її? Цього недостатньо, і можливо, що розумніше навіть зробити протилежне: спочатку зробитися її господарями, а потім навернути. Саме цей план і було обрано.

— Ви хочете сказати, що франки хочуть зробитися господарями Абіссінії?

— Я не хочу сказати, я стверджую. Усі мої описи Ефіопії, які я зробив з наївним наміром послужити миролюбному Королю, мали наслідком лише одне: заколотники переконалися, що легкого та добре озброєного каравану, який матиме з собою певну кількість золота з дарунками, буде достатньо для захоплення такої віддаленої країни. Єзуїти самі, майже століття тому, мало не наклали на неї руку, навернувши Короля. Але в них не вистачило зброї, щоб перетворити цю перемогу на повне завоювання. Цього разу зброя приїде першою.

Паша, не рухаючись з подушок лавки, занепокоєно дивився на Жана-Батіста:

— Ви маєте на увазі, що амбасада, яка щойно поїхала, є…

— …знаряддям, яким дехто розраховує підкорити Абіссінію.

— Їх не більше двадцяти… Це жарт!

— Володарю, я був у цій країні. Вона спустошена міжусобними чварами. Двадцятеро темних особистостей з грішми та мушкетами здатні розповсюдити там хаос і звести на престол когось такого, хто отримував би від них платню, тобто свою людину, як зробили століття тому іспанці з американськими інками.

— Еге! — промовив Паша з більш поблажливою усмішкою. — Це і є той самий заколот?

— Саме той, котрий складав для мене загрозу, бо я не хотів брати в ньому участь. Мені довелося таємно лишити Францію, і тут я не видаю своєї присутності через ту саму причину.

— Відверто кажучи, мій друже, я вам не вірю. Цілком можливо, що з вами там трапилося щось дуже неприємне. Імовірно навіть, що при вас хтось говорив про химеричні задуми. Але від цього ще далеко до думки, що той караван, котрому я сам видав перепустку, поїхав з метою коронувати свого імператора.

— Володарю, вони не могли обійтися без вашої печатки. Як би, по-вашому, вони її дістали, якщо б не представили справу в невинному світлі? Було б дурницею все вам розкрити. Ви, наприклад, нічого не чули про місію вчених?

— Дійсно, мені казали, що якісь вчені збиралися йти крізь Суец до Родючої Аравії.

— А потім — до Абіссінії. Вони взяли з собою ту людину, яку Імператор відрядив зі мною як свого представника.

— Того собаку-курда.

— Він вірменин.

— Це байдуже, — розсердився Паша. — Вони поїхали з ним разом? Мені нічого не казали.

— І недарма! Тепер ви бачите, що їх не двадцятеро, а вже тридцятеро. Одні мають золото та зброю, інші — посланця Короля та всі досягнення західної науки.

Паша був занурений у той болісний для нього стан, який зветься нерішучістю та нерозумінням. Жан-Батіст змилувався й вирішив, що настав час витягти його звідти останнім одкровенням:

— Навіть більш за це.

— Більше?

Жан-Батіст подивився Паші просто в очі.

— Так, пане, подумайте тепер, чому цей караван пустив попереду себе капуцинів, з якими він з’єднається в Сенаарі, і яким Патріарх передав коронаційний єлей.

— Коронаційний єлей! — вигукнув Паша сердито. — А це що таке?

— Це освячена олія, яка потрібна коптам для того, щоб наділити нового імператора владою та силою.

— Патріарх це зробив?!

— Цієї миті капуцини вже в дорозі.

— Нічого мені не сказавши? В ім’я шаблі Алі!

Змучений безсонною ніччю Паша пав жертвою цього передсвітанкового відкриття. Він підвівся, походив трохи павільйоном, де під першими променями денного світла, що заходили крізь сині шибки, вже спалахували небесні відсвіти фаянсових кахлів, які вкривали стіни до половини. Раптом він зупинився перед Жаном-Батістом і розсіяно йому подякував. Попросив пообіцяти, що той прийде знов наступної ночі зі своїми ліками, потім повернувся до нього спиною та пішов у внутрішній двір, де мерехтів фонтан з прозорою водою. Як тільки лікар вийшов крізь потаємний хід, Мехмет-бей наказав своїй стражі витягти коптського Патріарха з ліжка та привести його до себе, щоб він негайно постав перед усіма імамами, які лише знайдуться в місті.