Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

III

На другий вечір зібрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове — на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечір. Не було її і на другий, не було на третій, четвертий.

— Де ж та красавиця?.. — допитувалися панянки у паничів.

— Немає. Десь ділася. Може, виїхала.

— Шкода, так не довелося і побачити.

— Постійте, ми поспитаємо хазяїна... І декілька паничів пішли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тільки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарешті, коли до його і геть-то присікалися, він не видержав і скрикнув:

— Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопіт, один клопіт!..

Часний Книш допитав, що то за клопіт був жидові з тією Наташкою. Він розказав, що до його приїздив Колісник і прохав, щоб потай одібрати Наташку. Яку був з того жид бучу підняв, та тільки й того, що одібрав Наташчине збіжжя.

— А Наташка у Колісника зосталася?

— Там у його. Голісінька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, — сміявся Книш.

— Та невже голісінька?

— Як мати народила. А Колісник проти неї милується на пишне тіло, — регоче Книш.

— От тобі і Колісник! От і старий! От і піди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

І про Колісника пішла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, •строячи мости та греблі, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лізе. Це незугарні до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократія зложиться.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нікому покою. Про його балакали й полупанки, і панки, і службові, і навіть великі пани. Він не давав нікому покійно спати, стирчав більмом ув оці. "Он куди наше добро іде! Де ж пак: кріпаків одібрали, гроші, що за кріпаків дали, повернули на довги. Зосталися ми і без робітників, і без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б під заклад гроші давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема... нічого того нема. Посадили нас, як рака на землі. Отут і плутайся! Попадись першому ремісникові, купцеві, жидові, аби гроші дав, бухнеш усе", — трахтували пани між собою.

А найбільше всіх Лошаков — гвардії ротмістр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як він ще тільки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардійонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрінувшись з красою такою, не одна молода пані кляла свою долю, що поспішила її зв'язати заміжжям, і так охоче підставляла свої тендітні ручки під палкі поцілунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А він голінний був до тих поцілунків. Веселий, балакучий, танцюристий, він, як той метелик, літав по всьому повіту від одного пана до другого, і, де не з'являвся, його, мов рідного, приймали усюди. А він розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матір'ю, та тоді вже і розсипає, мов горох, свої поцілунки то молодій панійці, то тендітній панянці. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має діток, став поважним сім'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повітовим предводителем дворянства і тепер зібрали губернським. Пішов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанібрата. Такий чоловік може великої шкоди наробити такому черв'якові, як Колісник, тим більше, що вони земляки і кожен кожного знають.

І не через ее, бува, так зрадів Колісник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернські вибрати Лошакова. Він і без сього, стрінувши Лошакова, завжди кланявся і то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрічному і поперічному говорив про його. Тепер Колісник усюди клепав:

— Добрий пан. Справедливий чоловік. І голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!

І от, коли стало звісним, що справді Лошакова зібрали, Колісник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.

— І Колісник прийшов! — уголос вимовив Лошаков до сусіди, струснувши плечима.

А Колісник, мов не чув того, вийшов уперед і почав:

— Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в голові. Тепер дождалися. Вітаю вас, як член земства, а ще більше, як член рідного повіту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у більшій честі!

Лошаков, усміхаючись, підійшов до Колісника і подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрів її у своїй червоній страшенній лапі.

— Как же ваши земские дела? — спитав Лошаков, лукаво граючи очима.

— Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хіба затнеться де на якому лихому мостикові. Тоді ми всі раптом кинемося той мостик лагодити.

"О, та ти ціла шельма у мужичій шкурі, — казали очі панів, що зібралися коло Лошакова. — Знає, кому що сказати, яку де річ повести".

— Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, — сміється Лошаков.

— Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всі гуртом: що один не зможе — другі помагають. Поздоров, боже, нашого предсідателя — сам не сидить, то й другий не дрімай. Треба, каже, оправдати вибори, вірою і правдою послужити громаді. І служимо. Звісно, не без того, щоб не блудили, — хто, кажуть, нічого не робе, то той тільки й не блуде. Може, на чиї очі то ми і великі помилки робимо — бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде — побачать усі, що ми робили і як ми робили. І тоді кожному дасться по роботі його. Катюзі — по заслузі, кажучи краще.

Усі аж витріщилися, слухаючи таку смілу річ Колісникову. А він хоч би тобі оком моргнув: щебече, наче соловей повесні у садочку. Це приткнувся до Лошакова і тихо почав:

— Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.