Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Ні, вони ніколи не закінчуються як історії, — відказав Фродо. — Проте герої в них з'являються та зникають, коли відіграють свою роль. Ми свою теж відіграємо невдовзі чи... навіть уже от-от.

— А тоді зможемо відпочити й виспатися, — відповів Сем і похмуро засміявся. — І я маю на увазі лише те, що сказав, пане Фродо. Звичайнісінький відпочинок, і сон, і прокидання, після якого буде ранкова робота в саду. Боюся, це все, про що я мрію впродовж наших мандрів. Адже великі та важливі плани — вони не для мене, хоча мені й цікаво, чи складуть колись про нас пісні та легенди. Тобто ми вже в історії, звісно... та чи опишуть наші пригоди так, знаєш, аби їх потому розповідали біля каміна чи читали вголос із великих поважних книжок, помережаних червоними та чорними літерами, ще багато-багато років. І хтось запропонує: «Послухаймо історію про Фродо та про Перстень!» А йому відкажуть: «Так, це одна з моїх улюблених історій. Фродо був дуже хоробрий, правда ж, тату?» «Так, синку, він найвідоміший із усіх гобітів, а це багато важить».

— Навіть забагато, — сказав Фродо й засміявся довго та дзвінко, від щирого серця.

Такого звуку в тих краях не чули, відколи в Середземні з'явився Саурон. Семові раптом здалося, що до нього прислухається все довколишнє каміння, а високі стрімчаки схиляються над ними. Та Фродо не зважав ані на каміння, ні на скелі: він знову сміявся.

— Оце сказав! Семе, твої слова змусили мене реготати так, ніби нашу історію вже написано. Проте ти обділив увагою одного з головних її персонажів — Семвайза Вірне Серце. «А я, татку, залюбки послухав би про Сема. Чому в цій історії він так мало говорить? Мені подобається його мова, вона звеселяє мене. Без Сема Фродо недалеко зайшов би, чи не так, татку?»

— Годі, пане Фродо, — сказав Сем, — не жартуй. Я казав серйозно.

— І я, — відказав Фродо, — я теж кажу серйозно. Та наші язики рухаються вперед надто швидко. Наразі, Семе, ми з тобою застрягли в найбільш прикрій частині нашої історії, дійшовши до якої, хтось колись матиме надто багато підстав сказати: «Забирай уже цю книжку, татку, годі читати».

— Можливо, — погодився Сем, — але я точно такого не скажу. Бо те, що ми робимо та переживаємо, змінюється, коли стає частиною великої історії. Навіть Ґолум у чиїйсь розповіді може бути добрий, принаймні ліпший, аніж він є зараз тут, поруч із тобою. Йому самому колись подобались історії — він сам казав. Цікаво, він вважає себе героєм чи злочинцем?.. Ґолуме! — погукав Сем. — Ти хотів би бути героєм чи... ну, і куди він знову подівся?

Ні біля входу до їхнього сховку, ні в мороці поблизу не було видно і сліду Ґолума. Він відмовився від гобітської їжі, проте, як завжди, випив ковток води, а потому — так думали його супутники — згорнувся собі калачиком і заснув. Коли їхній провідник надовго зникнув напередодні, гобіти припустили, що він, напевно, вирішив уполювати собі поживу до смаку. Проте цього разу він, очевидно, крадькома вшився кудись, доки вони розмовляли. Цікаво, навіщо?

— Не подобається мені, коли цей негідник утікає нишком, — сказав Сем. — А тим паче зараз. Не по їжу ж він подався, якщо, звісно, не любить гризти каміння! Тут немає ні кущика моху!

— Не турбуйся через нього даремно, — попросив Фродо. — Без нього ми не зайшли би так далеко і проходу не здолали 6, тож мусимо миритися з його дивацтвами. Якщо він віроломний, то зрадить так чи так.

— Усе одно найкраще — не спускати з нього очей, — заперечив Сем. — Особливо, якщо він віроломний. Хіба Ґолум бодай словом прохопився про те, що цей прохід стережуть? А вежа — онде вона, і хтозна, порожньо там чи ні. Думаєш, він пішов, аби їх попередити — тих орків чи хто вони там?

— Ні, я так не думаю, — відказав Фродо. — Навіть якщо Ґолум і здатний на підлість, а це дуже ймовірно. Гадаю, річ не в цьому — він не пішов попереджати орків чи інших прислужників Ворога. Навіщо було стільки чекати, з такими труднощами дертися нагору і так близько підходити до землі, якої він боїться? Ґолум, відколи ми зустрілись, уже не раз міг здати нас оркам. Ні, якщо він і втне щось, то це, певно, буде якась його особиста дрібна витівка, підготована потайки.

— Ну, напевно, ти правий, пане Фродо, — сказав Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не можу тут помилятися: не сумніваюся, що він віддасть мене в лапи орків так само радо, як цілує свою руку. Ага, мало не забув про його Безцінного. Ні, гадаю, вся штука у безцінному для бідолашного Смеаґола. Це — головна мета його підлих махінацій, якщо він щось таки мудрує. Та мені геть невтямки, яка йому користь із того, що він приволік нас аж сюди?

— Ґолум, либонь, і сам цього ще не знає, — відказав Фродо. — Не думаю, що, маючи таку кашу в голові, він здатен вигадати чітку схему дій. Насправді цей нещасний почасти хоче якомога довше тримати Безцінного якомога далі від Ворога. Бо, якщо Ворог запопаде його, це і для Ґолума стане непоправною катастрофою. А почасти він, можливо, просто вичікує слушного часу та вдалої нагоди.

— Ага, Смердюх і Виродок, як я й казав, — мовив Сем. — Однак що ближче вони до Ворожої землі, то швидше Смердюх перетворюється на Виродка. Запам'ятай мої слова: якщо ми коли-небудь справді доберемося до того проходу, він не дасть нам просто так переправити Безцінного через кордон і обов'язково встругне якусь капость.

— Ми ще туди не дісталися.

— Ні, проте дорогою не слід ловити ґав. Якщо він застане нас сонними, то Виродок хутко переможе. Та це не означає, господарю, що тобі не можна подрімати. Якщо ляжеш близенько біля мене, тобі буде безпечно. Я би дуже-дуже зрадів, якби ти трохи поспав, доки я вартуватиму. І якщо ти ляжеш поряд, а я обійму тебе, то ніхто нізащо не підкрадеться до тебе без відома твого Сема.

— Сон! — сказав Фродо й зітхнув, ніби побачив у пустелі міраж зі зеленою прохолодою. — Так, я міг би заснути навіть тут.