Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Кораблі Ра вийшли в космос, запрацювали дослідники. Сонце стало маленьким, жовтим, воно вже не могло зігріти планету.

Почалися пошуки виходу. Вчені запропонували два проекти. Один — переселення на іншу планету. Обрали Землю — її Сонце добре зігрівало, там можна було створити нову цивілізацію. Інший проект передбачав довголітню перебудову клімату Ра. На це повинні були піти неймовірно великі ресурси, невтомна праця протягом століть, відмова від далеких польотів, від особистого щастя і насолоди, які могла дати розкішна природа нової планети.

Частина людей вирішила переселитися на Землю, вони не вірили в майбутнє Ра. їх не вмовляли. Один із супутників Ра було переведено на орбіту довкола Землі, ви його знаєте як Місяць…

— Як? — скрикнув Славко. — То Місяць — велетенський корабель чи лабораторія?

— Майже так, — кивнув Рон. — І навіть більше. Те, небесне тіло потрібне було не лише для переселення, а й для регулювання обертання Землі, для зміни клімату і ще для деяких експериментів, про які я не можу казати. Слухайте ж далі…

Переселенцям допомогли посіяти квіткові рослини, дали необхідні апарати, книги, інформацію. А пізніше сталася катастрофа. В зв’язку з тим, що до Землі наблизилося таке велике тіло, як Місяць, на тій планеті почалися геологічні збурення, землетруси, опускання материків. Підземні поштовхи знищили культурні центри наших колоній. Потомки Ра втратили високу культуру, науку, зберегли тільки легенди про своє перебування в якомусь чарівному світі, який вони втратили.

Ра не могла їм допомогти. Планета була поглинута небувалою перебудовою, жоден космоліт не виходив за межі атмосфери. Минули віки, і люди вийшли з підземель. Сконцентрована енергія Сонця знову зігрівала Ра; так почалася нова прекрасна спіраль еволюції яка не скінчилася й досі. А Земля розвивалася незалежно. Там люди забули про своє походження, створили релігійні міфи, довго жили принижено й дико і лише пізніше з мукою і стражданням почали наново відкривати те, що раніше знали предки.

— Наче казка, — сказала Ліна. — Захоплююче!

— А я вже читав про такі гіпотези, — мовив Славко. — Наші деякі вчені пишуть, що люди Землі мали інопланетну батьківщину. Але чому ви не з’явитеся відкрито? Чому не дасте нам свої знання?

— Не можна, — заперечливо похитав головою Рон. — Ми порушимо вашу волю. У вас тепер цілком інший шлях. Ви ніби незалежна сім’я. З’явимося відкрито ми — пошкодимо вашу еволюцію. Хтось захоче скористатися нашими винаходами для руйнації…

— Це правда, — кивнув Славко. — На землі ще є такі люди.

— От бачиш, сам розумієш. Але досить про те. Нас чекає Планета Квітів. Сонце наближається…

Сонце виросло на чверть неба. На його сліпучому тлі з’явився темний диск. Космоліт прямував до нього. Довкола планети видно було золотистий ореол він вихрився і вібрував. Корабель сповільнив політ, знизився. Сонячна сфера заховалася за обрієм, стало темно. Тільки в небі вирували багрові хмари, страхітливі блискавиці розтинали сутінки, вирізьблюючи внизу велетенські тріщини, що розпанахували кам’янисту поверхню Меркурія.

— Справжнє пекло, — озвалася з жахом дівчинка.

— Хто може тут жити? — із сумнівом сказав Славко. — Пустеля.

— Жити можна скрізь, — заперечив Рон. — Скільки різних умов — стільки градацій життя.

— Невже тут є мисляче життя? — здивувався Славко.

— Ви побачите його.

— Хіба з ним можна порозумітися?

— Порозумітися можна з ким завгодно, — серйозно сказав Рон, — навіть із скелею.

— Так говорила Нанті, — шепнув подрузі Славко.

Космоліт пірнув униз, плавно промчав над низькими розтрісканими скелями, над гігантськими кратерами, сів на пласкій вершині якогось вулкана. То тут, то там видно було спалахи червоних та багрово-вишневих вогнів. Вони звивалися тугими спіралями, спліталися докупи, знову розходилися. Інколи можна було спостерігати поєднання кількох десятків таких пломенистих утворів, вони закручувалися у шалений вихор, стовпом здіймалися до неба, котилися над планетою або розкрученою дзиґою зависали у просторі.

— Що це? — запитав Славко. — Вулкани… чи гейзери?

— Вогняні вихори, — пояснив Рон. — Жителі планети.

— Розумні?! — скрикнула Ліна.

— Так. Наші вчені вже з ними спілкувалися. Це дуже мудрі істоти. Тільки в них напрям еволюції не такий, як у нас. Нема техніки, нема будівель. Вони пізнають світ через електромагнітне поле, через простір. Безпосередньо. Ось… наближаються… Бачите?

За прозорими стінами космольота виникло кілька вихорів. Вони збільшувалися, закривали простір, всередині їх з’являлися зеленкуваті спіралі. Вихорі припали до стін корабля. Перед враженими шукачами замерехтіли іскри.

— Вони звертаються до вас, — почувся голос керівного робота згори. — Вони вітають гостей. Запитують, куди прямуєте?

— Скажи — до Планети Квітів, — мовив Рон. — Скажи, що ми шлемо вогняним вихорам щире вітання.

Настала мить тиші. Танцювали барвисті іскри за стінами. А тоді — сухий голос керівного робота:

— Вогняні вихори турбуються. Планета Квітів поневолена якимись напасниками. Раніше вона спілкувалася з Вогняними Вихорами, а тепер мовчить. Інколи чути слабкі сигнали, вони показують занепад мислячого життя Планети Квітів.

— Тим більше треба туди летіти, — стурбовано мовив Рон. — Може, ми їм станемо в пригоді.

— Вогняні вихори попереджають, — сказав робот. — Будьте напоготові.

— Ми дякуємо Вогняним Вихорам. Чи не можуть вони дати нам розрахунки польоту, щоб ми одразу знайшли Планету Квітів?

— Вже передають, — діловито відповів робот. — Я приймаю інформацію, передаю в Центр Пам’яті. Можна летіти.

— Лети. Тепер знайдеш Планету Квітів?

— Знайду. Старт!

Корабель крутою дутою вихопився з гарячої атмосфери Меркурія. Над обрієм викотилося велетенське Сонце. Прозорі стіни потемніли, на світило можна було дивитися простим оком.

— Тепер ясно: це планета, з якої прилетіли Нанті та її бабуся, — сказав Славко. — Хтось поневолив їх, а їм пощастило прилетіти до нас, попередити.

— Щось не те, —