Читати книгу - "Війни художників"

Таксі було маленьке, і їхні ноги й руки виявилися щільно притиснутими. Гущенкові здалося, що він відчуває жар яскравої дами навіть через тканину одягу. Що відчуває дама — невідомо. Бо вона з абсолютно незворушним виглядом визирає у вікно.

22 квітня 1940 року, 11 год. 25 хв.

Берлін

Сьогодні Клейст влаштував для радянської делегації відвідини фабрики у передмісті Берліна. Як пізніше дізнався Гущенко, працівникам Імперського міністерства іноземних справ, що були кураторами іноземних делегацій, рекомендували проводити подібні екскурсії для демонстрації успіхів німецького націонал-соціалізму.

Робітники, виходячи з прохідної, — хтось із посмішкою, хтось насупившись, — позирають на розкішний «хорх» Клейста, що зупинився на майданчику перед заводом. Огорожі навколо заводу немає. Цехи стоять прямокутником і самі по периметру огороджують внутрішній двір, у який можна потрапити лише через прохідну.

— Звісно, це не остання в Німеччині фабрика? — з цікавістю запитав Гущенко, підходячи з Гагаріним, Лілією і Клейстом до скляних дверей.

— Про що це ви, гер Гущенко? — повернувся до нього Клейст. — Перша, остання… Про яку чергу мова?

— Не про чергу. А про те, гер Клейст, що ви навряд чи повели б нас на відстале підприємство, — уточнив Гагарін.

Гущенко вже звернув увагу, що Гагарін сьогодні на диво байдужий до Лілії. Ще жодного разу не намагався ні обійняти, ні взяти під руку. Ба, навіть стати поряд. Квола посмішка і чітко окреслені синяки під очима свідчили, що Гагарін учора добре перебрав.

— Не буду приховувати, — Клейст зробив жест рукою у бік вивіски з назвою фабрики. — Ця фабрика носить звання «Зразкове націонал-соціалістичне підприємство». Йому вручено перехідний золотий прапор.

— Цікаво, дуже схоже на наш перехідний червоний прапор, — вставила і свої п’ять копійок Лілія.

— Саме про це я якось говорив геру Гущенку — наші країни дуже схожі. А він поки що не погоджується, — єхидно посміхнувся Клейст, притримуючи скляні двері й пропускаючи всіх до приміщення.

— Чим далі в ліс, тим менше сумнівів, — зауважив Гущенко.

— Не зрозумів, про який ліс мова, гер Гущенко? — здивовано повернув голову Клейст.

Лілія і Гагарін дружно розсміялися.

— Таке російське прислів’я. Важко дослівно перекласти німецькою.

За скляними дверима, біля «млинка», який можна побачити на більшості радянських заводів, на стіні висить великий, приблизно зі зріст людини, плакат у червоно-чорних кольорах. Двоє військових тримають на плечі гвинтівки. Один у касці, інший у пілотці. Дивляться кудись удалину. Внизу — білим: «Еіп wille: Sieg! Arbeitsmann dich ruft die Waffen-SS. Melde dich sofort».

— Про «ліс» і «сумніви» — це була гра слів, гер Клейст, — зауважила й собі Лілія. — А ось цей плакат дійсно не дуже зрозумілий. Робітників закликають записуватися в армію? Чи про що тут ідеться?

— Одна воля — перемога. Робітник тебе закликає до Вафен-СС. Відгукнися негайно, — переклав Гущенко. — Що таке Вафен-СС, мені невідомо. Це до пана Клейста.

— Ваффен-СС — це найкращі війська Німеччини. Ними керує особисто рейхсфюрер Гіммлер. Найвідоміше з’єднання — «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», — Клейст говорив з таким достоїнством, що, здавалося, він сам щонайменше — учасник цих елітних з’єднань. — Його тепер знає увесь світ!

«Не дай нам бог пізнати ці війська», — подумав Гущенко. За прохідною їх зустріла огрядна лиса людина — директор підприємства. Кидалося у вічі кругле спітніле обличчя з пористими щоками і великим носом. На тімені — рідке волосся, зачесане наперед. Стандартний спосіб приховати лисину. Директор одягнений в незрозумілу уніформу мишачого кольору. З галунами й орлами на рукавах і грудях.

Він міцно тисне всім руки, вітається. Голос у директора високий і надзвичайно гучний, як часто буває у товстунів. Коли він говорить, здається, звучить єрихонська труба. Директор називає Клейста товаришем, а решту — панами та пані. Очевидно, через те, що на лацкані у Клейста значок націонал-соціаліста.

За прохідною висить велика афіша, що запрошує відвідати театр: «Friedrich Schiller “Don Carlos”».

Директор шкірить великі жовті зуби у посмішці, простягає руку до афіші і могутнім голосом пояснює:

— Відвідати театр чи оперу робітник може лише за одну марку. Квитки розповсюджуються просто на підприємстві.

Вони пройшли через широкий двір з акуратними клумбами, нещодавно висадженими тополями і лавками, пофарбованими в яскраві кольори.

— Як тут гарно! — зауважила Лілія. — Наче у парку.

Товстун-директор швидко підхопив цю тему і прочитав-протрубив, як здалося, завчену лекцію. Мабуть, вони були не першими відвідувачами цього підприємства:

— Роберт Лей, керівник «Трудового фронту» Німеччини, попросив директорів, щоб ми змінили на своїх підприємствах усе на краще: вивезли старі звалища, обладнавши на їхньому місці лавки, де можна посидіти і відпочити під час перерви, замість бетонного покриття дворів розбили сквери, — товстун зробив широкий жест у бік двору і продовжив: — У цехах поставили горщики з квітами, збільшили вікна, відкрили на кожному заводі дешеві, але водночас затишні їдальні. Установили норми освітлення і вентиляції на робочих місцях. Це все тому, що для керівника «Трудового фронту», як і для фюрера Німеччини, — на першому місці робітник. Недарма наша партія (я про НСДАП), — робітнича. І фюрер, і доктор Геббельс не втомлюються повторювати, що всі перетворення, ініційовані державою, робляться на благо пересічного німецького трудівника.

Зайшли у цех. Гуркочуть верстати. Робітники в спецівках працюють. На відвідувачів ніхто не зважає.

— Робітники цінують кожну мить, — пояснює Клейст, перекрикуючи шум. — Цех повинен виконати план!

У деяких робітників на рукавах пов’язки зі свастикою в колі, схожому на тракторне колесо.

— Що це за пов’язки? — жваво цікавиться Гагарін.

— Це пов’язки членів Deutsche Arbeitsfront, DAF. Німецького трудового фронту, — голос гучномовного директора легко перекриває гуркіт цеху.

Біля деяких верстатів на стінах наклеєні маленькі портрети фюрера, вирізані з газети чи журналу. Під стіною картонні ящики з жетонами.