Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Хіба красуні можуть не подобатися? А вони ж красуні, бо з потворами ви б не одружувалися. Річ же не в цьому. Я про інше. Немає у вас із ними духовного зв’язку. Внутрішньої єдності. Ваш шлюб — чистої води бізнес-угода: вони вам своє гарне тіло, а ви їм — бабки. Усе. Не більше й не менше. Я багато чого розумію: час такий. Товар — гроші. Гроші — товар. Але ось отут, у цій скриньці, у них нічого до вас немає. Крім калькулятора, що справно працює. Наклацує потрібні суми. І все! Решта ж — суцільна ілюзія. Барвиста картинка».

Тут у розмову встряв заступник міністра: «Та яка тобі різниця, товаришу генерал? Це ж наші дружини. І крапка. Які вже є. До того ж, нічого погано в такому розкладі я, чесно кажучи, й не бачу. Адже, загалом, усе в нашому світі — обмін. Ти он, коли лейтенантські погони носив, своїй дружині сто двадцять рубликів при совку справно віддавав, а вона тобі борщі варила та кальсони прала. Про секс не говорю. В СРСР його не було. І це теж формула обміну: ти їй зарплату, вона тобі — тепло, затишок і… любов».

Заступник міністра заіржав, а Гжицький відповів: «Ні сексу не було, ні слова такого. Зате було кохання. Справжнє. І ми кохали одне одного. І на скрипливих пружинних матрацах дітей прекрасних вистругували не гірше теперішнього. А може — навіть і краще. А ви цим своїм моделям і дітей навіть устругнути не можете».

«А навіщо? — якось цинічно запитав Довгань. — У цій справі ми свої плани виконали. А захочемо — і цим зробимо. Думка, до речі гарна. Спасибі тобі, Васильовичу. Треба буде поворушити мізками. Правда, Олексію Петровичу?»

«А й справді, — радо погодився Мірошник. — Чому не спробувати? Зброя ще в повному порядку». Знову почулося іржання.

А Гжицький продовжив: «Пробуйте скільки хочете, але істина залишається очевидною: принадою для цих моделей-нелюдей стали ваші бабки. От скажіть якось їм, що збанкрутували. Побачите, як ніс відвертати стануть. Відразу ж. Причому обидві. Без винятків. Пройшла любов — зав’яли помідори. І все».

«Ну що ж ти так причепився до них, Віталику? — поцікавився Купріянов. — Жаба давить чи що? Ти так прямо й скажи, а то ходиш коло та навколо. Чи, може, теж вирішив собі рокіровочку з молодухою зробити? Так я тобі враз підберу. Таку цукерочку, що оближеш не тільки пальчики». Купріянов теж заіржав.

«Дурень ти, Купець, — відповів роздратовано Гжицький. — Хоч і в літах, а дурень. Я свою Зінаїду ні на кого не проміняю. Вона як вискочила за мене, за курсанта зеленого, так і до генеральських погонів поруч ішла. Чесно. Вірно. Уперто. Хоча брехати не стану: у гречку частенько стрибати виходило. Що було — те було. Але твердо знав одне: перша дружина — від бога, друга — від людей, третя — від нечистого. Виходить, перша — найправильніша. Та й завжди любив її, дурепу мою стару. А захочу тіла молодого, так за гроші одержу всього, чого тільки забажаєш. Ні, хлопці, неправильно ви зробили. Потрібно залишатися з першою дружиною. Та й не розумію, як можна зрадити людину, що тобі довіряє? Покинути її напризволяще… Знаєте, у нас, в армії, давно існує одне неписане правило. Тест своєрідний, якщо говорити по-сучасному. Та знаєте ви його. Про розвідку. Так от: з вами я б у розвідку точно не пішов би. З жодним… От ви тут СРСР згадали. Так при комуністах таких викрутасів ви б собі не дозволили. При тих, колишніх, правда, а не нинішніх. Ці тільки прикриваються нафталіновими гаслами, а бабуськи гребуть незгірше олігархів. Та й жирують так само. А в тих, радянських, розмова короткою була. Розлучився з дружиною — к лихій матері з керівної посади. У рядові. І на повернення назад не розраховуй. Ось так. Тому ви совдепію й лаєте. В Союзі вас таких би не було. Та й не тільки вас. Багатьох із начальства нинішнього».

«Ти, Васильовичу, палицю не перегинай, — знову заговорив Купець, — всяк вихваляє пору своєї молодості: тоді й горілка міцнішою була, і баби красивішими. В тобі говорить старість. Якби все було саме так, нашим онукам замість горілки водиця б дісталася і крокодили з перекошеними мармизами замість писаних красунь. Але, слава Богу, цьому не бувати».

«Може, воно все й так, — порачкував назад Гжицький, — але з думки, що ці довгоногі кралі клюнули винятково на гроші, ніхто мене не зіб'є. Я людей знаю. Встиг вивчити за довге життя. І надивитися на різних».

«Виходить, у велике й чисте кохання ти вірити відмовляєшся, — типу пожартував Купріянов. — Усе стоїш на своєму. Хм, немає в тобі романтизму».

«Це точно, немає, — твердо відповів Гжицький. — Я реаліст. Завжди був. І залишуся. І не змінюю ні думок, ні принципів, ні переконань. Як і друзів. І звик жити тільки так. У принципі, це все легко перевірити й довести, на чиєму боці правда: на вашому чи на моєму?»

«І як же ти це зробиш? — поцікавився заступник міністра. — Відіб’єш їх у нас чи що?» Усі, крім Гжицького, загигикали, начебто, крім горілки, вживали ще щось. Але гигикання тривало недовго.

«Звісно ні. Навіщо мені це треба робити самому? — поцікавився Гжицький. — Усе значно простіше. Я найму яких-небудь гарненьких самців, цих, як їх, жиголо. Так ті закрутять з ними такі романи… І вони, згадаєте мене, не встоять перед молодим досконалим тілом. Бо навіть перебуваючи в законному статусі при вас, пишних птицях, і ваших величезних бабках, вони залишаються самками. Хтивими молодими самицями…»

«Ти… той, Васильовичу, — замукав Мірошник, — по-моєму, уже повністю на бока перекинувся. Таке морозиво несеш, що пора вже фейсом твоїм неголеним пройтися».

«Ризикни здоров’ям, —