Читати книгу - "Нічний цирк"

— Це не так, — заперечує Гектор.

— Ненавиджу тебе, — каже Селія, не відводячи погляду від полум’я свічки.

Тінь її батька здригається й зникає.

На Марковому вікні немає паморозі, тож він, притискаючи до шибок чорні пальці, чорнилом виводить рядки символів, що складаються в літеру А. Чорнила стікають склом, наче цівки дощу.

Потім хлопець сидить, утупившись поглядом у двері й нервово крутячи перстень на пальці, аж поки наступного ранку хтось гупає у двері.

Чоловік у сірому костюмі не докоряє учневі, що той його покликав. Він просто стоїть у фойє за дверима, поклавши руки на ціпок, і чекає, поки Марко озветься.

— Вона думає, що один із нас мусить померти, щоб гра завершилася, — каже хлопець.

— Вона правильно думає.

Почути це підтвердження навіть важче, ніж Марко гадав. Слабеньке жевріння надії, котре він так ретельно оберігав, згасає від цих трьох простих слів.

— Перемогти буде гірше, ніж програти, — каже хлопець.

— Я повідомляв тебе, що почуття до міс Бовн лише ускладнять тобі змагання, — озивається наставник.

— Чому ви так зі мною вчинили? — питає Марко. — Чому витратили стільки часу, аби лише натренувати мене для такого жахіття?

На мить западає болюча тиша.

— Я вважав, що, хай там як складуться обставини, краще таке життя, ніж те, що на тебе чекало.

Марко гупає дверима й зачиняє їх на замок.

Чоловіку сірому костюмі підводить руку, щоб іще раз постукати, але, не наважившись, опускає її та йде собі геть.

Ти йдеш до віддаленого кутка, звідки лунає звук флейти. Гіпнотична мелодія вабить тебе ближче й ближче.

У ніші на смугастих шовкових подушках, розкиданих на землі, сидять дві жінки. Одна з них грає на флейті, котру ти чув. Між жінками пахуче куриться ладан, а неподалік стоїть огрядний кошик із чорною кришкою.

Потрохи починають збиратися глядачі. Друга жінка обережно знімає з кошика кришку, а потім бере флейту — і ось уже дві мелодії зливаються контрапунктом.

Дві білі кобри здіймаються над кошиком, сплітаючись одна з одною, танцюючи під музику. На мить здається, що це лише одна змія, а не дві, а потім вони знову розплітаються, сповзають по обидва боки кошика й ковзають землею біля твоїх ніг.

Змії одночасно вихиляються вперед і назад, і їхні рухи дуже нагадують парний танець. Вишуканий і граціозний.

Музика пришвидшується, і тепер у рухах змій з’являється щось моторошне. Вальс перетворюється на битву. Вони виписують навколо одна одної кола, а ти чекаєш, котра накинеться першою.

Одна з них тихенько сичить, інша відповідає. Музика й запах ладану летять у зоряне небо, а кобри й далі кружляють на землі.

Ти не знаєш, котра атакувала першою. Зрештою, вони видаються абсолютно однаковими. Змії стають дибки, сичать і стрибають одна на одну, а ти раптом помічаєш, що вони вже не білі. Обидві стали чорні як смола.

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Більшість пасажирів потяга вже розійшлася до своїх купе, щоб прилягти подрімати, почитати книжку чи якось інакше провести